Яр [uk]

Максим одповів на привітання теж по-німецькому.

Газе всадовив його навпроти себе у фотелі, пішов на своє місце й запитав те, чого Максим навіть не сподівався:

— Ви не пригадуєте, пане підпоручнику, де ви були в ніч з 22 на 23 січня?

Максим застиг.

— Сі-ічня?..

— Так, — незворушно потвердив лейтенант і пригладив гарно підстриженого світлого чуба.

Максим сказав:

— Зараз уже кінець квітня...

— Я знаю, — чемно перебив його Газе. — Сьогодні — двадцять шосте квітня, понеділок. Але мене цікавить саме січень. Спробуйте пригадати. Не кваптеся, бо це дуже важливо.

Тепер уже Максим знав, що саме цікавить лейтенанта, і спитав:

— Це абсолютно необхідно знати?

— Абсолютно!

— Був там, — промовив Максим, — де ми з вами не так давно мали приємність зустрічатися.

Німецька фраза видалася надто складна, і Максим не міг би з цілковитою певністю сказати, що вона граматично правильна, та лейтенант зрозумів його й завважив:

— Пам'ять у вас добра, пане підпоручнику.

— Тієї ночі вбито єфрейтора Макса, — зауважив Максим.

— Цілком вірно. Я навіть додам невеличку подробицю: і вивішено чорно-червоний прапор на соборі та розклеєно антинімецькі націоналістичні прокламації.

— Так, — відповів Максим, бо мусив бодай у цей спосіб вивірити свій голос.

— Ви цілком певні, пане підпоручнику?

Лейтенант пильно дививсь йому у вічі, а Максим знайшовся на силі витримати його погляд.

— Цілком.

— Добре, — сказав молодий німець. — Не наважуся більше затримувати вас. І не ображайтесь, коли ми змушені будемо перевірити..

Максим усміхнувся й вийшов.

Але цим розмова не закінчилася. Вони продовжили її першого травня. Цього дня ввечері комендант Франц Енґель улаштував прийом на честь відзначення урядовими нагородами. Серед запрошених був і Максим Нетреба.

Він прийшов рівно на четверту годину дня, як і зазначалось у запрошенні. Господар вечора Франц Енґель, мов родовитий пруський барон, причесаний на середній проділ, убраний у новий, з голочки, мундир, здивовано глянув на свій годинник і люб'язно всміхнувся першому гостеві, який так пунктуально дотримав найсвятішої німецької звички.

Згодом прийшов Олег Попович, вирядившись у досить потертий, але чистий костюм, за ним голова управи чи, як його звали німці, бурґмайстер Яру пан Батюк, а ще пізніше Ганна Базилевич. Ганна виявилася найкращою й найбільш витонченою з-поміж запрошених дам і цілком природно стала центром уваги всіх німецьких офіцерів.

Максим прийшов сам, хоч у листівці було зазначено: «Вас і Вашу даму...» Оленка рішуче відмовилася йти в таке товариство. Не допомогли й Антонові вмовляння. Братові вона відповіла:

— У шо я вберуся, в оце-го? — й узяла пучками за вже вилинялу кохтину.

У неї, крім цієї, в скрині лежала й інша, «весільна», у синій горошок, але Максим перестав настиритися. Зрештою, і сам ішов не для розваги, лише з обов'язку, тож нічого було тягти туди й Оленку.