Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Сьодні в мене дві п’ятірки, мам! – радісно сказав, бо знав, чим потішити матір. Мати кинулася до нього з поцілунками, але він був для цього надто великий і відвівся. Тим більше, що п’ятірок тих і в помині не було, а тільки трійка й четвірка. Але звик уже брехати матері, бо знав: коли хвалиться п’ятірками, вона дає ще й карбованця за кожну і ніколи після того не дивиться в його зошити та щоденники; зрештою, й щоденника для оцінок він учителям давно не дає. Підійшов і смикнув двері, забиті двома великими цвяхами, – здивовано повернувся до матері.
– Що таке, мам?
– Нічого, нічо! – заусміхалася та крізь сльози. – Там тепер папка буде, а ми з тобою тут. Так ми з ним рішили: не можу я жити з п’яницею та босяком.
І вона знову кинулася до сина, обійняла його, обілляла слізьми, приказуючи крізь ридання:
– Не будь, як папка твій непутящий! Немає він ні совісті, ні честі, а живе як блудящий пес. Не будь такий!..
Але вона йому так часто казала ці слова, що вони давно вже на нього не впливали.
– Та що ти, мам, хіба я не знаю! – сказав юнацьким баском і вивільнився з її обіймів, бо ж не розкаже він, що в бур’янах між куп сміття є місце не тільки для старих, а й для молодих, отож і вони зробили там з хлопцями притончик, часом там випивають і ріжуться в карти, і йому, Сашкові, здебільшого на карти щастить, і мають вони там дві марушки, з якими не раз злягалися, навіть робили те по черзі – і це так цікаво, що коли згадує потім, у нього серце колотиться, отож і сьогодні він дочекається, щоб мати пішла на роботу, бо й сьогодні їхні марушки обіцяли прийти, і вони робитимуть те саме; і зовсім од того, що робить, не стає він поганший; зрештою, і батько його не краде й ні на кого не нападає, хіба на роботу не хоче ходити й компанії любить.
– Де ж я буду уроки робить? – спитав невдоволено, коли поїв.
– Я твого стола папці віддала, – винувато сказала мати. – Поки що за цим посидиш, я потім куплю, ну, потерпи трохи, синулю...
– Треба своє місце мати для уроків, – сказав Сашко.
– Матимеш, матимеш, – запобігливо обізвалася. – Це поки що.
Засопів, але нічого не сказав і почав розкладати книжки на великому столі – робив це поважно, неквапно.
– Після школи відпочив би, – сказала мати тим-таки запобігливим тоном.
– Зроблю уроки й погуляю, – сказав Сашко. – Ніколи мені зара відпочивати...
Вийшла з дому заспокоєна й потішена синовою старатливістю, а біля річки у верболозах ридали солов’ї, тонко пахли в обійсті вже майже перецвілі бузки, та й жасмин розквітав, і літо вже йшло на землю, зелене й молоде, літо з квіту. Й було б уже, здається, все добре в неї, коли ж побачила на стежці свекруху, замотану в хустку і в вовняній кацавейці поверх линялого халата, а ще й у капцях на босу ногу, оторочених хутром, як і кацавейка. Свекруха поблискувала ґудзичками-оченятами, що їли Марію й проїдали, а вуста зробилися такі тонкі, що й видно їх не було.
– То це вже ти з чоловіком розділилася? – спитала свекруха.
– Самі знаєте, – відказала невістка.
– А хто його, лобура, годувати буде?
– Мені яке діло? – мовила невістка – Годуйте ви, коли такого виростили.
– Не я виростила, а ти його такого зробила! – закипіла свекруха. – І чого б я його годувала – він уже самостоятельмий, – тоненько додала, і це було лихим знаком, коли так тоненько починала говорити. – Да, і жонатий він!
– Припече, то на роботу піде, – сказала невістка.
– А як не піде?
– То хай здихає з голоду. Або іде красти. З мене досить.
– І це ти, в чужу хату утелющившись, а хазяїна в малу комнату виперши, а собі велику взявши, таке смієш казать? – вже зовсім тонко пропищала свекруха.
– Смію, бо я годувала вашого лобура шістнадцять літ, – все ще спокійно мовила Марія.
– Годувала, а за те мала де жить! – вигукнула стара.
– Е, дайте мені спокій – на роботу мені пора, – невістка спробувала обійти свекруху. Але та стояла на стежці, як стовп, ще й руки розвела, щоб не пропустити невістки.