Роман юрби

Аж зрадів, що таке прийшло до голови. Все-таки якісь гроші в кишені. За троячку можна купити пляшку вина, а більше йому зараз не треба.

– Гаразд! – сказала Марія й пішла по гроші.

Узяв троячку й недбало засунув у кишеню. Настрій у нього покращав.

– Я того, – мовив, подивившись упритул. – Коли тобі щось наравиться з моїх вещей, то я того...

– Продаси мені? – все ще здивовано спитала Марія.

– Лучче тобі продам, як комусь чужому. Не схочеш, то комусь чужому, але спершу – тобі. Так воно нічого з дому й не пропаде.

– Ти це тепер придумав? – трохи насмішкувато спитала.

– Ну да, тепер. Ми ж з тобою не вороги, а полюбовно розходимось...

Видивилася на нього, як на небачене чудо, захопила каструлі й подалася до себе.

– Так коли забивати: зараз чи пізніше? – крикнув він.

– Зараз забивай! – почувся із сіней її голос.

Узяв молотка й два великі цвяхи, і йому по-дурному здалося, що забиватиме не двері, а труну на собі самому.

– Так не хочеться забивати! – сказав.

– Не виляй! – відрізала і руки в боки кинула. – Думаєш, передумаю... Нє, дорогуша, цього не буде! – кулаками вдарила один об одний. – Не вийде, пойняв! Не хотів по-доброму, живи собі як хоч! І затям раз і навсіда: повороту не буде. Втяв?

– Та пойняв, – протяг він. – Дверей не хочеться портить...

– Давай я! – сказала гаряче.

– Ну, чого, – мовив в’яло, – і я можу.

Причинила половинку дверей, загнала шпінгалети, тоді ще раж озирнула його кімнату, ніби прощалася, і з гуркотом заплеснула половинку другу.

– Забивай! – крикнула вже зі своєї хати.

Приставив цвяха, і йому знову здалося, що забиватиме на собі гроба. І так йому печально й недобре зробилося, що й руки опустились.

– Нє, – сказав глухо. – Не можу я!

Половинка дверей різко відчинилася, і в прочілі постала рішуча й невмолима Смердиха-молодша, а його, Смерда, донедавна жінка.

– Давай сюди! – наказала й забрала молотка й цвяхи. Він без спротиву все те добро віддав, і знову по-дурному подумав, що труну випадає забивати комусь сторонньому, а не тому, хто в ній лежить, отож він у ній лежав, а власне сидів на стільці і єдину втіху мав: троячку в кишені, яка тепло його гріла й бадьорила. З того боку в цей час загупав молоток, і йому здалося, що ті цвяхи входять не в дерево дверей, а в його тіло, і так боляче входять. Ніби бачив, як невправно ходить у жіночій руці молоток, як туго лізуть цвяхи, згинаються й кривляться, як відлітає від дощок стара фарба, оголюючи жовте тіло деревини, як кришиться та фарба на підлогу, а по тому раптом настала така гнітюча тиша, що відчув: ось воно й відбулося їхнє розлучення; от він і опинився сам як палець у цьому світі; ось і прийшов початок кінця: його забито в труні, і зараз опустять в яму, і зараз закидають землею й усі навіки забудуть, що існував такий-собі Смерд-молодший, який невідь для чого жив на білому світі й ні для чого не був потрібний, бо саме такого кінця і заслужив, і це навіки, навіки, навіки. І коли б не троячка в кишені, яку обережно й любовно мацав, розпач би зовсім його опанував. Але в нього було в цьому світі ще й діло, яке мав зробити: знайти дві жердки і збити драбинку, аби влазити нею у вікно; всі-бо знають (і жінка, і батьки, й він сам), що зробити других сінець він уже не зможе, не має вже для того сили, отож лазитиме в свою нору драбинкою (дай боже, сили й для цього), на ніч втягуватиме її в кімнату, а на день виставлятиме. Отож треба не гаятися, поки ще не зовсім опустився і ще притомний, і зробити це останнє, що має, але йому було так тяжко вставати зі стільця, так тяжко розгинати тіло – ліпше б навіки закоцюбнути, і хай його й справді винесуть разом із цією заколоченою труною й викинуть у морок небуття. Відчинив вікно, і в обличчя йому пахнуло духом цвіту яблунь, жасмину й доквітаючих бузків, заридав у глибині дня соловей, а на стовпа, що стояв біля їхнього обійстя, отого самого, який світив їм ввечері ліхтарем, прилетіла пара горлиць і затуркали й почали цілуватися; і Смерду захотілось нагнутися, схопити, що під руку потрапить і жбурнути в тих птахів. Але він застогнав, перекинув ногу через лутку, а тоді й другу – цибнув, упавши на всі чотири. І коли б жив він раніше, тоді, як вірили у вовкулак, то помчав би з цього двору на чотирьох, щоб ніколи більше сюди не повертатись, але він жив у раціональні часи, отож устав, обтрусив руки й тільки тепер побачив, що навпроти стоїть і пильно дивиться на нього мати, і що мати не просто здивована з того, що вилазив він у вікно, а й уражена, і що вона не відпустить його, поки не задасть ті кілька запитань, які в’їлися в неї гачками, і що вона не заспокоїться, поки не вирве з тіла тих лихих гачків, бо деруть вони її. Через це звів на матір тихі, сині й покірливі очі й віддав себе у жертву тим маленьким очкам і лихим гачкам її запитань.