Метелик
- Автор: Шаррьер Анри
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- ISBN: 5-333-01028-5
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Метелик». Краткое содержание книги:
1931 року двадцятип’ятирічного А. Шарр’єра було несправедливо звинувачено в убивстві й засуджено на довічну каторгу. Згодом він написав роман, розповівши про жахіття, які побачив і пережив у французьких в’язницях та на каторзі, а також про свої неодноразові втечі й пов’язані з цим небезпечні пригоди — у відкритому океані, в джунглях, у далеких чужих краях.
1969 року А. Шарр’єра виправдали. Сталося це після виходу у світ книжки «Метелик», яка одразу ж стала бестселером. Відтоді роман витримав у Франції понад десять видань. Американський кінорежисер Ф. Шеффнер зняв за цим твором однойменний фільм, що з величезним успіхом пройшов на екранах багатьох країн світу.
У Радянському Союзі роман А. Шарр’єра виходить уперше.
Завтра о сьомій ранку я. разом з Піколіно вийду на волю. До горла мені підкочується клубок. Нарешті я назавжди подолав «шлях занепаду». Нині липень 1944 року. Я тринадцять років чекав цього дня.
Я повертаюся до свого будиночка. Вибачаюся перед товаришами, пояснивши їм, що мені треба побути на самоті. Я надто розчулився й не хочу, щоб вони це бачили. Потім роздивляюся посвідку, яку вручив мені директор: у лівому ріжку — моя фотокартка, вгорі — номер 1728629 і дата звільнення: 3 липня 1944 року. Посередині — моє прізвище, під ним»-ім’я. Далі — число і рік народження. 16 листопада 1906 року. Посвідка справжня, вона з печаткою й підписана самим директором бюро встановлення особи. Мета перебування у Венесуелі: «Проживання». Яке прекрасне це слово — проживання! Воно означає, що я проживаю у Венесуелі. В мене калатає серце. Мені хочеться впасти навколішки й помолитися, подякувати Богові. Але ти не вмієш молитися, Метелику, ти нехрещений. До якого Бога тобі звертатися? Ти ж бо не належиш ні до якої релігії. Кому тобі молитися? Доброму Богові католиків? Протестантів? Іудеїв? Магометан? Кого з них мені вибрати, щоб проказати до нього молитву? Я змушений сам складати собі молитву з різних десь колись почутих фраз, бо не знаю цілком жодної молитви. Але навіщо сьогодні я дошукуюсь, до якого Бога маю звернутися? Хіба я не завжди думав, коли кликав його собі на допомогу або навіть хулив, про Господа — дитину Ісуса у своїй корзині, оточеній віслюком та буйволом? Невже в моїй свідомості не збереглося доброї згадки про ласкавих колумбійських черниць? І чому б не думати мені про єдиного величного єпископа з Кюрасао Іріне де Брюїна або ще «більш віддаленого від мене доброго священика з в’язниці Консьєржері?
Завтра я буду вільний, зовсім вільний! А через п’ять років прийму венесуельське підданство, бо не маю сумніву, що нічим не провинюся на цій землі, яка виявила мені довіру й надала притулок. Я повинен жити вдвічі чесніше, ніж усі інші люди.
Я й справді був непричетний до вбивства, за яке фараони, прокурор і дванадцять шкарбуні в-присяжних послали мене на каторгу. Це сталося тільки тому, що я був неабиякий розбишака. Отож довкола мене, добрячого пройди, неважко було сплести будь-яку брехню. Коли мене й кинули на «шлях занепаду», то це через те, признаюся щиро, що я був на нього постійним кандидатом. Інша річ — що таке покарання не гідне французького народу, адже кожне суспільство зобов’язане захищатись, а не підло мститися. Моє минуле не можна стерти, як напис крейдою на дошці, я повинен сам реабілітувати себе — передусім у власних очах, а потім уже в очах решти людей. Тож подякуй, Метелику, цьому милосердному Богові католиків, пообіцяй йому щось дуже важливе.
— Боже милосердний, прости мені, що я не вмію молитися, але подивись на мене й побачиш, що мені бракує слів, аби віддячити тобі за те, що ти привів мене сюди. Боротьба була важка, нелегко мені випало підійматися на Голгофу й нести хрест, який поклали на мене люди і, звісно, якщо я зміг подолати всі перешкоди й зберіг здоров’я до сьогоднішнього святого дня, то це тільки тому, що ти допоміг мені. Що я маю зробити, аби довести, що я щиросердо вдячний тобі за твої благородні діяння?
— Відмовитися від бажання мститися.
Я почув, чи мені здалося, що почув ці слова? Не знаю, але вони так грубо вдарили ляпасом мене в обличчя, що я майже згодився з тим, ніби справді їх почув.
— О ні! Тільки не цього вимагай від мене. Ці люди завдали мені стільки страждань. Як я можу вибачити нечесним фараонам чи лжесвідкові Полену? Не вирвати язика жорстокому прокуророві? Це неможливо. Ти просиш у мене забагато. Ні, ні й ні! Шкодую, що мушу заперечити тобі, але нізащо я не можу відмовитися від помсти.
Я виходжу з будиночка, тримаючи себе в руках, щоб не розкиснути. Ступаю кілька кроків по своєму городі. Тото поправляє стебла квасолі, щоб вони вилися по тичках. Усі троє — парижани. Тото, цей уламок злочинного світу з вулиці Лапи, кишеньковий злодій корсіканець Антарталья, який упродовж багатьох років позбавляв парижан їхніх гаманців, діжонець Депланк, що вколошкав такого самого, як він сам, сутенера, — підходять ближче. Вони дивляться на мене, і їхні обличчя сяють радістю від того, що я нарешті вільний. Безперечно, незабаром настане і їхня черга.