Метелик
- Автор: Шаррьер Анри
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- ISBN: 5-333-01028-5
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Метелик». Краткое содержание книги:
1931 року двадцятип’ятирічного А. Шарр’єра було несправедливо звинувачено в убивстві й засуджено на довічну каторгу. Згодом він написав роман, розповівши про жахіття, які побачив і пережив у французьких в’язницях та на каторзі, а також про свої неодноразові втечі й пов’язані з цим небезпечні пригоди — у відкритому океані, в джунглях, у далеких чужих краях.
1969 року А. Шарр’єра виправдали. Сталося це після виходу у світ книжки «Метелик», яка одразу ж стала бестселером. Відтоді роман витримав у Франції понад десять видань. Американський кінорежисер Ф. Шеффнер зняв за цим твором однойменний фільм, що з величезним успіхом пройшов на екранах багатьох країн світу.
У Радянському Союзі роман А. Шарр’єра виходить уперше.
— Перестаньте! Не чіпайте французів! Французе, кинь рушницю! — Це кричав капітан Флорес, той самий, який першого дня приймав нас у таборі.
Він утрутився саме тієї миті, коли я вже хотів був стріляти в солдатів. Якби не капітан, я таки вбив би кількох із них: звісно, ми теж безглуздо загинули б тут, на краю світу, на цій венесуельській каторзі, куди нас не знати чому запроторили.
Завдяки енергійному втручанню капітана солдати облишили нас і подалися зганяти злість на інших в’язнях. Отоді ми й стали свідками жахливої сцени.
Наглядач і двоє солдатів накинулися на прив’язаного до стовпа колумбійця й почали безперестану його лупцювати. Вони били його з п’ятої вечора до шостої ранку. Виявляється, щоб загнати людину в могилу, бити її треба довго! Час від часу вони робили перерву, допитуючись у колумбійця, хто його спільники, хто дав йому ложку, хто її нагострив. Той чоловік нікого не виказав, навіть коли йому пообіцяли, що перестануть катувати, якщо він про все розповість. Він багато разів непритомнів. Його приводили до тями, виливаючи на нього відро води. Кульмінаційний момент настав о четвертій ранку. Побачивши, що колумбієць уже не реагує на удари й тіло його навіть не смикається, кати перестали бити.
— Сконав? — спитав офіцер.
— Хтозна.
— Відв’яжіть його й поставте навкарачки.
Четверо солдатів поставили бідолаху на коліна та руки. Тоді один із катів шмагнув його нагаєм по сідницях. Від цього страшного удару в колумбійця вихопився нарешті болісний крик.
— Бийте далі, — наказав офіцер. — Він ще не сконав.
Колумбійця лупцювали до світанку. Однак він не помер від цих тортур, гідних середньовіччя, тортур, яких не витримав би й кінь. Коли нещасного перестали бити й вилили на нього кілька відер води, в нього ще вистачило сили з допомогою солдатів звестися на ноги. Він навіть постояв ще кілька хвилин сам. Тоді прийшов санітар із склянкою в руці.
— Випий проносне, — сказав офіцер, — тобі полегшає.
Колумбієць спершу завагався, потім одним духом вихилив рідину в склянці. Через хвилину він упав і вже більше не підвівся. Конаючи, він іще прошепотів: «Йолопе, вони ж тебе отруїли!»
Чи треба казати, що всі в’язні, у тому числі й ми, французи, поприкипали до місця. Ми були мов громом уражені. Це вдруге в житті мені захотілося вмерти. Мене так і поривало схопити рушницю, яку недбало тримав неподалік один солдат. Зробити це не дала лише думка про те, що мене можуть убити, перше ніж я встигну відтягти затвор і вистрелити в солдатів.
За місяць мулат знову повернувся до табору, й тут запанував страх. Одначе, мабуть, йому на роду було написано здохнути в Ель-Дорадо. Однієї ночі охоронець, повз якого проходив мулат, перехопив його.
— Ставай навколішки, — наказав йому солдат.
Мулат скорився.
— Молись, бо ти зараз помреш.
Солдат дав йому змогу проказати коротку молитву й тричі стрельнув з рушниці в нього. В’язні розповідали згодом, що солдат застрелив мулата, зненавидівши його тоді, коли побачив, як цей кат, мов дикун, бив бідолашних людей. Інші твердили, нібито мулат доніс командирам на солдата, заявивши їм, що він познайомився з ним у Каракасі й, мовляв, до служби у війську цей солдат був злодієм. Мабуть, цього солдата, вельми відважну й благородну людину, теж поховали неподалік від його жертви.
Через цю подію про нас поки що забули. До речі, решта в'язнів два тижні теж не виходила на роботу. Сільський лікар швидко загоїв Барр’єрові рану від багнета.
Тепер до нас ставляться шанобливо. Вчора Шапар поїхав до селища куховарити в директора колонії. Гітту й Барр’єра звільнили, бо з Французької Гвіани надійшло про нас повідомлення. У ньому говорилося, що ці двоє відбули своє покарання і їх випустили на волю. Я ж видав себе за італійця. Проте з Кайєнни прислали мої відбитки пальців назвали моє справжнє прізвище й повідомили, що мене засуджено на довічне ув’язнення. Таке саме пояснення надійшло й щодо Депланка, засудженого до двадцятирічного ув’язнення, та щодо Шапара. Директор каторги гордо повідомив нам про цю телеграму з Французької Гвіани.