Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Якби паніка не відпустила її, все могло обернутися інакше. Проте шлях з центру міста привів її до будинку, в якому вони жили колись разом з батьком і тіткою. А Корделія саме її й виглядала.

Щойно Сюзен під’їхала до будинку, двері розчахнулися і Корделія, з голови до п’ят вбрана в усе чорне, вилетіла на вулицю, викрикуючи щось від жаху чи крізь сміх. А може, від того й іншого водночас. Її вигляд прорвався крізь пелену паніки в свідомості Сюзен… але не тому, що вона впізнала тітку.

— Рея! — загорлала Корделія і так рвучко смикнула за віжки, що кінь похитнувся, став на диби і мало не перекинувся разом з вершницею. Але Пілон втримався на задніх ногах, і це врятувало Сюзен життя. Передніми ногами він бив у повітрі й голосно іржав. Сюзен ухопилася за його, шию і відчайдушно намагалася не впасти.

Корделія Дельґадо, вбрана в найкращу чорну сукню і мереживну мантилью, що прикривала волосся, стояла перед конем, наче у своїй вітальні, не звертаючи ні найменшої уваги на копита, що місили повітря під самісіньким її носом. В одній руці, обтягненій тканиною рукавички, вона тримала дерев’яну скриньку.

Сюзен запізніло збагнула, що перед нею не Рея, але те, що вона помилилася, можна було зрозуміти. Тітка Корд ще не була такою худющою, як Рея (прйнаймні, поки що), і її одяг був чистішим і охайнішим, якщо не брати до уваги брудних рукавичок (Сюзен не могла зрозуміти, чому тітка взагалі натягла ці рукавички, не кажучи вже про те, чому вони такі заквецяні), але божевільний вираз її очей жахливо нагадував відьмин.

— Добрий день, міс О-Яка-Краля! — надтріснутим, надміру жвавим голосом привітала її тітка Корд, і в Сюзен стислося серце. Корделія присіла в реверансі, однією рукою притримуючи спідницю, бо другою притискала до грудей скриньку. — Куди прямуєш цієї погожої осінньої днини? Куди поспішаєш? Напевно ж, не до котрогось із коханців, бо один з них мертвий, а інші у тюрмі!

Корделія знову зловісно засміялася, і її тонкі губи розійшлися, оголивши великі білі зуби. Майже кінські. У світлі сонця її очі блищали.

«Вона збожеволіла, — подумала Сюзен. — Бідолашна. Бідолашна стара».

— Це ти намовила Деаборна? — спитала тітка Корд. Вона підкралася до Пілона збоку і тепер зиркала на Сюзен знизу вгору своїми блискучими очима. — Це ж ти, га? Еге ж! Либонь, і ножа того ти йому дала, на щастя провівши по лезу губами. Ви ж співучасники — ну ж бо, визнай це! Визнай хоча б, що ти злягалася з тим хлопцем. Я ж знаю, що це правда. Я бачила, як він дивився на тебе того дня, коли ти сиділа біля вікна, і як ти на нього дивилася!

— Якщо хочеш правду, то ось тобі правда, — мовила Сюзен. — Так, ми з ним коханці. А до Кінця Року вже будемо чоловіком і дружиною.

Корделія здійняла руку в брудній рукавичці до синіх небес і помахала нею, наче вітаючись із богами. А махаючи, заверещала від тріумфу й сміху.

— Вона думає, вони поберуться! Ууууууу! А на весільному олтарі ти питимеш кров своїх жертв, чи не так? О лишенько! Мені хочеться плакати! — та замість розплакатися вона знову зареготала, завила від радості в сліпе блакитне обличчя неба.