Теорія літератури
- Автор: Павличко Соломія Дмитрівна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко "Основи”
- ISBN: 978-966-500-307-6
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Теорія літератури». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
* * *
«Літературно-теоретичні та літературознавчі статті й дослідження Соломії Павличко сприяли створенню нового рецепційного клімату для трансформації нашого сприйняття української літератури і, поза всіляким сумнівом, розширили наш горизонт літературних сподівань. Інтелектуальне багатство, динамізм літературно-теоретичних пошуків, постійний творчий неспокій, непересічність мислення, наскрізь модерне світосприйняття засвідчили, що Соломія Павличко відкрила простір нових можливостей для українського літературознавства XXI сторіччя».
Марія Зубрицька
Коцюбинський написав досить небагато. Це — оповідання і повісті, серед яких, як правило, виділяють «Fata Morgana» і «Тіні забутих предків». Під кінець життя він став відомим, і його твори видавалися російською, чеською, польською, німецькою, шведською та іншими мовами.
Його життя в основному проминуло в провінційних містах і містечках України, а також у Молдавії і Криму, де він був на урядовій службі. З 1898 р. Коцюбинський на постійно оселився в Чернігові. Тут він працював чиновником у статистичному бюро губернського земства. Чернігів, одне з найстародавніших міст України, на початку XX віку був глухою провінцією. За переписом 1897 р. в ньому проживало 27 тисяч мешканців. Суспільним, культурним або науковим життям місто не відзначалося, єдиною перевагою була відносна близькість до Києва.
Саме життя закладало основу роздвоєності Коцюбинського. Він був чиновником, який ненавидів царський режим. Він був і українським письменником і засновником чернігівської «Просвіти», а водночас на службі говорив тільки російською мовою. Його творчість починалася тоді, коли діяли царські заборони на користування українською мовою. Отже, обставини склалися так, що він друкувався рідною мовою в Австрії (тобто в українській Галичині), а в перекладах російською — в Росії.
Він перебував під наглядом поліції за політичну неблагонадійність, хоча за своєю натурою не належав до тих, хто висловлює і формулює політичні платформи. Переважну частину життя прожив у містах, хоч і невеликих, — однак більшість творів присвятив селу, селянам, «народові», який в українській політичній мові того часу був тотожний селянству.
У царині літератури Коцюбинський виявляв обережну зацікавленість новими віяннями. З одного боку, був новатором у стилі і психологізмі, з другого — надмірного новаторства остерігався. У пристрасних дискусіях про нове і старе, модернізм і традицію, які захопили буквально всіх його сучасників, Коцюбинський участі не брав. Його двоїстість висвітлює лист до феміністки, модерністки і взагалі найконтроверсійнішої письменниці зламу століть Ольги Кобилянської, надісланий 25 жовтня 1902 р. В ньому він просив її дати якийсь твір для альманаху пам’яті Пантелеймона Куліша, хвалив її роман «Земля», нарешті, додав:
«Знаючи наші широкі круги читачів, що ще знаходяться під впливом реалізму і сливе вороже відносяться до модерних напрямків літературних, ми не зважуємося давати такі речі, як Ваше «Тут повинні рожі стояти», яке нам дуже сподобалося.
Наших читачів ще треба виховувати, і доводиться робити це обережно. Бувши у Росії, Ви, певне, трохи познайомилися з умовинами нашого життя і не здивуєтесь тому, що пишу» (5, 27З)[955].
Коцюбинському йдеться не про політичну, а про естетичну обережність, про домінування реалізму, проти якого він сам не зважується повставати. З одного боку, йому імпонує європейськість Кобилянської (це підкреслено у всіх його листах до неї) і європейська література взагалі; з другого боку, модернізм, експеримент, повстання проти канонів дещо лякають.
А в пізнішій розгромній рецензії на першу книжку Миколи Філянського («Лірика», 1906) Коцюбинський виступає як цілковитий консерватор. І хоча його критика в деталях справедлива, — в цілому вона показує нерозуміння спроби Філянського модернізувати стиль української поезії.
Ця ж сама обережність так і не дозволила йому випробувати великі форми. Він писав якось до Панаса Мирного: «хочеться мені… спробувати свої сили на великій речі, на романі — та лячно…» (5, 221).
Обережність, можливо, була однією з причин відчуття невивершеності, яким тяжко страждав Коцюбинський. Це була справжня драма письменника. «Так мало і так невдатно робив (тепер, як став старший — всі гріхи видніші мені)…» (7, 112) — писав він до Володимира Гнатюка. Він був самокритичним, особливо під кінець життя, і мав добрий літературний смак. Через двадцять років після дебюту він перечитав твори, які принесли йому літературну славу, і був у відчаї, що вони увійшли до його російського видання. «Скільки тут солодкого, ідеалізації селян, яка примітивна техніка і яке без краю скучне! Я просто червонію, перечитуючи повість» (7, 103), — писав він, зокрема, про оповідання «На віру».
955
Всі твори та листи М. Коцюбинського, за винятком листів до Олександри Аплаксіної, цитуються за виданням: Коцюбинський М. Твори: В 7 т. — К., 1973—1975. У тексті вказуються том і сторінка.