Єрусалим на горах
- Автор: Федорів Роман
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Вид-во гуманіт. л-ри
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Єрусалим на горах». Краткое содержание книги:
Цей роман відзначений Державною премією України ім. Т.Шевченка та премією Всесвітньої української Фундації Антоновичів.
Завжди, коли пригадую цього вірша, коли душа прагне його вишептати, чую, як десь поруч, зовсім близько вистукує кулемет… вистукує і всі його кулі ціляться у мене; а за кулями, які мене розстрілюють, чую глузливий регіт того «третього».
«Вірш як вірш», — майже байдуже сказала Ольга. І одним махом перекреслила мої сподівання про те, що вона нібито щось там собі уявила на тлі палаючого неба; мені стало її жаль; вдарила мене думка: повернутися й піти геть від Ольги. Нащо вона мені така… така глуха гуска з рудою косою? — «Хоч… — ні, вона не помітила миті, коли я був готовий її покинути, — хоч, — повторила, — якщо задуматися, то опісля, власне в оцю хвилину, той вірш засіяв у душу смуток. Тужно мені стало. І ще: питаюся у самої себе, хто був той третій з кулеметом?» Вона певно очікувала моєї відповіді, бо довго мовчала, час від часу кидала на мене позирки. «Ворог то був», — відповів я врешті невиразно; я не міг навпростець назвати імені цього ворога; я остерігався Ольги, здогадуючись, що в неї вдома того ворога, якого б я назвав, мають за рідного брата: в її родичів є інші вороги. Хоч моя Ольга «первісна», хоч живе собі в Дністрі велика біла риба, яка вихльостує хвостом, вигулькуючи на поверхню води, й однією водою, плином її, теплим сонячним променем радіючи, я однак не був упевнений, і це мене мучило, і це мене боліло, що завтра або ж післязавтра наївно, може, й без задньої думки, передасть мої слова Настуні Хмурій. Мені ж із Хмурою працювати, вона має у школі вагу. Чи будуть у Черченській школі тримати вчителя історії Павла Ключаря, який називає ворогами тих, які принесли на своїх штиках «золотий вересень 1939 року».
П-сс-с-с…
Я аж оглянувся навколо підозріло, немовби злякавшись, що хтось приліг поміж вільшиною… приліг і підслуховує мої думки; і дивно, що Ольга вловила мій мимовільний рух. «Ти боїшся когось… чогось, Павле?» — спитала нахмурившись. «З чого ти взяла? — відповів я. — Кого й чого мені боятися? Я згадав автора цього вірша Дмитра Фальківського. Добрий був поет. Ходив із наганом, розстрілював людей і при нагоді писав вірші. Доля людська… Поки його самого не розстріляли». — «Він був бандерівцем… із банди?» — Ользі напевне здалося, що вона зрозуміла, чому я перед хвилиною стривожено оглянувся. — «Ні, уяви собі, він був енкаведистом… і енкаведисти його розстріляли ще в тридцятих роках». «Защо? — пошепки, бліднучи, спитала Ольга. — Продався американцям?» Вона, вочевидь, шукала виправдання для енкаведистів, які розстріляли свого колегу; вона була вихована вдома, в школі й в інституті, що всі чекісти — герої, і всі вони чисті, як скло. І справедливі… Подібне вдовбували й мені, усім нам, та тільки в мене були мама, які мені ще малому назвали ворога, котрий у вірші Фальківського скосив батька і сина, які здибалися в рукопашному бою; потім від куль цих ворогів загинув наш Зенко. — «Нікому він не продався, Ольго, — відповів я з серцем. — Просто він знав того кулеметника, який поклав трупом батька й сина; був йому, може, той кулеметник, однодумцем, приятелем… а може, сам Фальківський був цим кулеметником, га? А коли отямився… зате й розстріляли, що поет отямився». Це було з мого боку вже надто сміливо. «Хіба то гуманно… є чи були такі закони, в яких записано, що за якийсь вірш можна розстріляти поета. За слово — розстріляти? Хочеш — читай собі його вірші, сприймай їх, плач над ними, або відкинь їх, — роздумувала Ольга, — а хочеш — прочитай і забудь. Це твоя справа, чи ні?» «А якщо люди не хочуть нічого з прочитаного забути? І сумніваються… і терзаються. Ті, що розстрілюють, про людські терзання добре поінформовані. Їм болить, болить… вони не можуть… вони не можуть пережити, що хтось у чомусь сумнівається», — сказав я. Наша розмова, спочатку безневинна, западалася в заборонені пропасті. — «Сьогодні, здається, поетів уже не розстрілюють? Правда?» Ольга безпомічно стояла перед забороненою пропастю, і з незвичності, певно, крутилася їй голова.
Я мовчав; я помітив: Ольга злякалася за мене. Вона не була рада незвичній для себе розмові й прагла чимдуж утекти від неї… втекти й заспокоїтися. «Ну, чо' ти мовчиш, Павле? — узяла мене за руку. — Правда ж, не розстрілюють?»