Єрусалим на горах

Якось Ольга мені докоряла:

— Ось ти, Павле, все навчаєш та навчаєш то віршами своїми, то оповідями, то водиш мене полями… і вже це не звичайні колгоспні лани, а ціла історія, вкарбована в скиби, так? Ну, стосовно мене, то ще півбіди, я нібито інтелігент, лікар, я повинна розуміти… хоч я теж не впевнена, що воно мені конче потрібне. До цього часу я жила без твоїх молитов про поле, вибачай, що я так кажу; дотепер тато мене вчив, що поле — це цех, в якому виробляють хліб, м'ясо, молоко, олію. Він колись прочитав одне оповідання, не пам'ятаю в якому воно було журналі, зате пам'ятаю, що називалося воно «Грудка змлі». Письменник описував випадок, коли український емігрант, чоловік із наших країв, виїхав, здається, до Парагваю ще на початку тридцятих років, і цілих сорок років, якщо не більше, возив з собою по світу грудку рідної землі… галицької, розуміється, землі в бляшанці з-під чаю. Тато посміювався з письменника та з його героя, бо, мовляв, це дурні сентименти, грудка землі скрізь однакова, скрізь, і в Україні, і в тому ж Парагваї, і, скажімо, у Франції. Ти, звичайно, з цим незгідний, правда?

Наша грудка інакше пахне? Вона більш родюча? Я не можу бути суддею, мене ця проблема не хвилювала, грудка є скрізь грудкою, але я мимохіть стаю на татовім боці. Хто-хто, а він знає, що то значить земля і робота на ній. Він головує в колгоспі з п'ятдесят другого року. Як пишуть в районній газеті: «Йому було нелегко». Люди спочатку колгоспу боялися, як дідька… поприростали до своїх нивок пупцями. А колгосп лише но-но зводився на ноги: бідота страшна. На трудодні «палички» й «грами». Корови в стайнях висіли на пасках, на провесні розшивали сніпки з дахів і різали з них січку худобі. Хтось плюнув би на таку господарку, а тато — ні… а тато мій згадує, як колись у Черчені гончарі горшки випалювали, деякі майстри ще тоді жили. Він їх зібрав у гурт: робіть горшки, люди добрі, бо в касі ні копійки, жити нам усім треба. Гончарі горшки робили, а тато мій їздив по сусідських селах і їх продавав. Потім цегельню заклав. А ще згодом купив пилораму. Копійка до копійки… Тепер не скажеш, що колгосп у Черчені сякий-такий. І люди вже не бідують чорно. Що, ні? Тому й шанують мого тата, ну, може, хтось і не любить, усім не догодиш. Та мені більш до вподоби його ґаздівське, раціональне ставлення до землі, ніж твоє історико-археологічно-поетичне її обожнювання. Нащо ускладнювати прості речі? — Ольга помовчала, мабуть, осмислюючи свої слова; їй, мабуть, дотепер не доводилося вести розмову на тему, як і за що треба любити рідну землю; вона любила її так, як навчив її тато.