Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
Якось Ельза, сміючись, розповідала Йоганнові, що їй запропонував одружитися літній удівець, лейтенант із роти пропаганди. І коли вона дістане документи, що підтверджували б її арійське походження, він готовий негайно оформити шлюб і навіть хоче ще до того, як вони стануть подружжям, влаштувати так, щоб вона відпочила в одному з високогірних санаторіїв у Австрійських Альпах.
Йоганн, не звертаючи уваги на іронічний тон Ельзи, сказав поспіхом:
— От і добре. Нехай поки що Зубов тебе замінить. А ти відпочинеш. А потім пошлеш цього вдівця кудись подалі.
— Зубов? — перепитала Ельза. — Ну, знаєш, ти зовсім не розбираєшся в людях. Ця людина абсолютно не годиться для серйозної організаційної роботи.
— Стривай, — обурився Йоганн, — адже у нього вже ціла група. І діє вона успішно. Зовсім недавно вони перебили близько десяти курсантів розвідувально-диверсійної школи, а п'ятьох покалічили по дорозі до аеродрому, звідки їх мусили закинути до нас у тил.
— Ні-ні, — непохитно сказала Ельза, — проти Зубова я категорично заперечую. — Додала сумно: — Мабуть, після війни я в Бакуріані поїду, відпочину. — Стенула презирливо плечем: — І коли Зубов працюватиме там інструктором лижного спорту, — це для нього найбільше підхоже. Нехай їде туди разом зі своєю славетною мускулатурою.
У Варшаву приїхав Гуго Горфельд, старий друг Лансдорфа. Він був одним з директорів заводу «Оппель», що входив у концерн «Дженерал моторс».
Горфельд зупинився у Варшаві проїздом після тривалої ділової поїздки по Донбасу, де він вів переговори з командуванням СС про найскорішу відбудову кількох металургійних підприємств: останнім часом фірмі помітно не вистачало спеціальних сортів сталі, необхідних для виробництва танків пової конструкції.
Але в Донбасі його чекали невдачі, Старий радянський інженер, засуджений у тридцятих роках за участь в антирадянській організації, після того, як відбув покарання, посідав рядову посаду постачальника на одному з заводів, що цікавив Горфельда. Німецьке командування врахувало «поважні» обставини біографії старого чоловіка. Йому виявили особливе довір'я, призначили головним інженером заводу, і навіть німецькі службовці мусили йому підкорятись. Горфельд покладав великі надії на цього чоловіка.
І той справді надзвичайно вимогливо і навіть жорстоко ставився до радянських робітників, яких під загрозою розстрілу приневолили працювати тут. Він ще до революції; служив у колишніх власників цього заводу і зумів примусити своїх підлеглих працювати з таким нелюдським напруженням, що вони, і не раз навіть, намірялися вбити його.
Гестапо приставило до нього охоронців. Він одержав дуже велику зарплату і навіть побував у Німеччині, де познайомився з деякими технічними нововведеннями.
Отже, ця людина була справжньою знахідкою.
Але через кілька місяців виявилося, що деталі машин, виготовлені з металу, який постачав цей завод, дають тріщини і спрацьовуються завчасно, а танкова броня лускає від радянських болванок, як вітрове скло автомобіля, коли в нього пошпуриш каменем.
Тривалими і складними аналізами було встановлено, що псують метал присадки, які при зварюванні сталі давав головний інженер.
Його привезли до Берліна, і найкваліфікованіші слідчі почали провадити дізнання. І цей кволий старий, що пережив на допитах усі способи фізичного впливу, мовчав, очевидно, маючи намір понести в могилу таємницю свого методу псування металу. Подолати його впертість пощастило лише наркотичними способами. Очамрілий, він, сміючись, проговорився про рецептуру присадок, що утворюють у металі волосовики, які неможливо виявити на шліфах навіть найдосконалішими оптичними пристроями. І похвалився, що сам, без нічиєї допомоги, кидав у киплячу сталь паперові пакети з цими присадками.
Старого засудили до смертної кари, але обіцяли помилувати, коли він згодиться знову працювати з німцями.
— Уяви, — з огидою закінчив свою розповідь Горфельд, — цей нахаба навіть дозволив собі заявити, що саме тепер він особливо жалкує з приводу своїх колишніх сумнівів і про те, що не з першого дня революції віддав свої знання радянському народові. Тому народові, який тепер, коли радянські танки прийдуть у Берлін, дасть Німеччині останній і найповчальніший історичний урок. І одразу Горфельд заклопотано спитав у Лаисдорфа, — Як ти оцінюєш таку версію?