Господиня

Та було важко ігнорувати час — цей зворотний відлік секунд. Навіть поглинута полум’ям, я відчувала, як секунди затягують мене в чорну діру.

Зусиллям волі я відірвала свої губи від Джаредових. Ми стояли в темряві, відчуваючи на обличчях подих одне одного.

— Дякую, — мовила я знову.

— Зажди…

— Не можу. Не можу… більше терпіти. Добре?

— Добре, — прошепотів він.

— Мені треба ще дещо зробити. Залиш мене саму, будь ласка.

— Якщо… якщо ти справді хочеш саме цього… — він невпевнено замовк.

— Це те, що мені потрібно, Джареде.

— Тоді я залишуся тут, — прохрипів він.

— Коли все скінчиться, Док прийде по тебе.

Джаредові руки досі міцно стискали мене.

— Іян уб’є мене, коли дізнається… Може, добре зробить. А Джеймі! Він ніколи нам не пробачить.

— Я не можу думати про них зараз. Будь ласка, відпусти мене.

Повільно, неохоче Джаред послабив обійми — я майже фізично відчувала його небажання, і замість холоду в грудях розлилося тепло.

— Я люблю тебе, Вандо.

— Дякую, Джареде, — зітхнула я. — Ти ж знаєш, як сильно я люблю тебе — всім серцем.

Серце і душа. В моєму разі — це не одне й те саме. Ми надто довго розривалися навпіл. Настав час повернути собі цілісність. Навіть якщо це означає, що мені в нашому тілі більше не буде місця.

Секунди спливали, наближаючи розв’язку. Джаред відпустив мене — стало холодно. Я віддалялася від Джареда, і з кожним кроком ставало дедалі холодніше.

Це моя уява розігралася — надворі літо. Для мене тут завжди буде літо.

— Джареде, а що ви робите, коли падає дощ? — прошепотіла я. — Де сплять люди?

Він відповів не одразу, і в голосі його забриніли сльози.

— Ми… — ковтнув він. — Ми всі переселяємось у гральну кімнату. Всі сплять разом просто на долівці.

Я кивнула сама до себе. Коли стільки різних несумісних характерів опиняються під одним дахом, люди почуваються ніяково? Чи їм весело? Бодай якась переміна — щось на зразок вечірки в піжамах?

— А що? — прошепотів він.

— Я просто намагалася… уявити. Який це має вигляд… — Життя й любов продовжаться, нехай і без мене, байдуже — на саму тільки думку на душі стало радісно. — Прощавай, Джареде. Мелані каже — до зустрічі.

«Брехуха».

— Зажди… Вандо…

Я поквапилася тунелем, боячись, що його солодка брехня таки переконає мене лишитися. Позаду було тихо.

Страждання Джареда не завдавали мені таких мук, як біль Іяна. Для Джареда все скоро скінчиться. Всього за кілька хвилин. Щасливий кінець.

Південний тунель видався мені зовсім коротким — усього кілька кроків завдовжки. Попереду ясніла яскрава лампа. Я зрозуміла: Док чекає на мене.

Я розпростала плечі й увійшла до печери, яка завжди мене так лякала. Док уже приготувався. В темному кутку два ліжка були зсунуті докупи. Там хропів Кайл, однією рукою обнявши нерухоме тіло Джоді, а другою досі заколисуючи кріоконтейнер із Сонні. Мило. Їй би сподобалося. Шкода, що я не зможу їй розповісти.