Господиня

— Вибач! — Джаред заспокійливо пригорнув мене за плечі.— Вибач, я не хотів тебе налякати.

— Що ти тут робиш? — з притиском запитала я, досі не в змозі відсапатися.

— Стежу за тобою. Всю ніч стежив.

— Що ж, уже можеш припиняти.

У темряві здалося, що він вагається, але рука його не рухалася. Я хотіла струсити її, але Джаред схопив мене за зап’ястя. Схопив міцно — нелегко буде вивільнитися.

— До Дока зібралася? — запитав він, і питання прозвучало майже ствердно. Було очевидно, що мова йде не про дружній візит.

— Звісно, — прошипіла я, сподіваючись, що Джаред не розчує паніки у моєму голосі.— А що мені ще залишається робити після сьогоднішнього суду? Краще все одно не буде. І тут не Джебові вирішувати.

— Знаю. Я на твоєму боці.

Я розізлилася, бо ці слова досі мали силу завдати мені болю, навернути на очі пекучі сльози. Я чіплялася за думку про Іяна — він мій якір, як Кайл для Сонні, але це непросто, коли Джаредова рука торкається мене, коли його запах лоскоче мої ніздрі. Все одно, що намагатися розпізнати голос однієї скрипки в цілому оркестрі, коли гримлять ударні…

— Тоді відпусти мене, Джареде. Йди собі. Я хочу побути сама, — слова вихопилися люто й грубо. Було зразу зрозуміло, що я не брешу.

— Я піду з тобою.

— Скоро ти отримаєш свою Мелані назад, — огризнулась я. — Я прошу всього кілька хвилин, Джареде. Тобі шкода?

Запала мовчанка; Джаред не послабив обіймів.

— Вандо, я піду, щоб бути з тобою.

З очей бризнули сльози. Яке щастя, що тут темно.

— Зовні, але не всередині,— прошепотіла я. — Тому не треба.

Звісно, Джареда не можна пускати в лікарню. Я можу довіряти тільки Доку. Тільки він дав мені слово, що я не покину цієї планети. Я не збираюся ставати дельфіном чи квіткою і до скону горювати й оплакувати втрачених коханих: коли я знову розплющу очі (якщо у нового носія вони взагалі будуть), всі вже будуть мертві. Це моя планета, і ніхто не змусить мене її покинути. Я залишуся в землі, у глибокій печері поряд із друзями. Людська могила для людини, якою я стала.

— Але, Вандо, я… Мені так багато треба тобі сказати!

— Джареде, мені не потрібна твоя вдячність. Повір.

— А що тобі потрібне? — прошепотів він, голос його напружився й обірвався. — Я все для тебе зроблю.

— Подбай про моїх. Не дозволь їх убивати.

— Ну звісно, я не дозволю, — випалив він. — Я маю на увазі тебе. Що я можу зробити для тебе?

— Джареде, я нічого не заберу з собою.

— Навіть спогадів, Вандо? Чого ти хочеш?

Я витерла сльози, але вони потекли знову. Ні, я не можу взяти з собою навіть спогади.

— Що я можу зробити для тебе, Вандо? — наполягав Джаред.

Я глибоко вдихнула й мовила, силкуючись стримати дрож у голосі:

— Збреши мені, Джареде. Скажи: ти хочеш, щоб я зосталася.

Цього разу він не вагався. У темряві його руки обхопили мене й міцно притиснули до грудей. Губи торкнулися мого чола, і я відчула його дихання на волоссі.