Феномен Фенікса

Сидячи в кріслі з онуком і котом на колінах — ідилія! — дивлячись улюблені мультики для дітей, катастрофічно старіючий генсек іноді й засинав так і дружина, поглядаючи на Льонічку свого, теж пускала сльозу, ідилічну.

Іншим задоволенням, що теж його несказанно тішило й допомагало йому якось забутися (хоча б про той осоружний ядерний чемоданчик, про який він ніде й ніколи не мав права забувати) і просто побути пенсіонером, звичайним пенсіонером, у якого є сьогодні, але вже немає завтра, якщо не рахувати одноманітних буднів, було доміно, настільна гра, у якій викорис— товують 28 кістяних дощечок, з позначеними очками. Всього лише 28 кісточок, але яке море задоволення і забуття од усіх турбот і тривог вседержавних! Якби такої гри не було, її варто було б придумати, хоча б для нього, для старіючого генсека, який уже невідворотно, не спинимо впадав у старечий маразм та прострацію. Люмпен-пролетарська гра в доміно (рідко в якому дворі хрущовок не стукотять пенсіонери все тими ж двадцяти вісьмома кам’яними дощечками) гра дрібного, безперспективного чиновництва, якій він віддавався до самозабуття — була його улюбленою грою. У ній він був не просто неперевершеним мастаком, а — паном, хазяїном, паханом і володарем, справжнім королем. Вечорами, коли А. І. звично нудьгував до отупіння від безділля (а втім, навіть на службі він ніколи не завантажував себе роботою, дотримуючись широко відомого серед слов’янства принципу, що робота — не вовк, у ліс не втече), тож кісточки його й виручали. Можна було стукотіти (чи й трахкати, входячи в азарт) ними об стіл ні про що вже не думаючи і в грі тій потрібен був вельми посередній розум, як такий, яким він від природи й володів.

Грав з охоронцями (а з ким би в його становищі?). Як була негода (чи взимку) у фойє, на дачі або в міській квартирі в Москві по Кутузовському проспекту, влітку у дворі за столом. Там генсек та троє його охоронців стукотіли бувало й до півночі.

Вікторія Петрівна незмінно всідалася біля гравців із в’язанням. А. І. любив такі грища, іноді йому здавалося, що він у Дніпродзержинську молодий, сидить за кісточками в дворі будинку по вулиці Пеліна. Чи в Дніпропетровську по вулиці Рогальова під каштаном, що його сам і посадив. Входячи в азарт, так трахкав кісточками об стіл, що аж виляски йшли, де й сила в нього бралася, що вже тоді стрімко підупадала. Грали часом і далеко за північ (це навіть тішило охоронців) — і служба йде, і не нудно, бо хоч яка, а все ж таки розвага, доміно. Вікторія Петрівна вже відверто клювала носом, випустивши з рук в’язання, кимарила сидячи з відкритими очима (і як це їй вдавалося?), терпеливо чекаючи поки Льонічка нарешті награється. (Вона все життя його покірно чекала — чим і втримувала біля себе, його, за молодих літ ого якого гуляку— баболюба!).