У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

Кілька разів за коротку хвилину мені майнула думка, що світ, де міститься цей номер і ці зашклені шафи і де Альбертина так мало важить, — це, може, світ духовний, єдино реальний, а моя гризота — це та гризота, яку нам навіює читання роману і яку тільки шаленець може перетворити в тривале й незбутнє горе, щоб горювати поки віку; що, може, трохи вольового зусилля — і я повернуся до цього реального світу, переступивши через біль, немов розриваючи паперовий обруч, і побиватимуся через Альбертину не більше, ніж через героїню дочитаного нами роману. Зрештою найкоханіші мої любки не заслуговували на викликані ними любовні муки. Сам я кохав їх щиро, жертвуючи всім, щоб зустрітися з ними, щоб усамітнитися з ними, ридаючи, коли чув увечері їхній голос. Вони вміли розпалювати в мені жагу, доводити мене до нестями, але жодна з них не втілювала в собі кохання. Коли я їх бачив, шли я їх чув, я не знаходив у них нічого зрідні моєму захопленню ними, і ніщо в них не могло б пояснити, чому я кохаю їх. А проте єдиною моєю радістю було бачити цих жінок, єдиною моєю тривогою була тривога очікування їх. Можна було б припустити, що природа наділила їх якоюсь особливою сторонньою властивістю, відрубною від них, і що ця властивість, ніби електрика, збуджує в мені кохання, себто, лише вона спрямовує мої вчинки і завдає мені болю. Проте врода, розум, доброта цих жінок були відособлені від цієї властивосте. Мої любовні почуття, буцімто електричний струм, били мене, я переживав їх, я відчував, але мені ані разу не пощастило їх побачити чи обміркувати. Я навіть гадаю, що, захоплюючись (я залишаю осторонь тілесні розкоші, супутні захопленню, але не породжені ним), ми звертаємося як до невідомого божества не до самої жінки, а до незримих сил у личині цієї жінки. Нам погрібні не чиїсь, а їхні пестощі, ми шукаємо дотику саме з ними, але не знаходимо в ньому щирої насолоди. Під час побачення жінка знайомить нас із цими богинями, та й квит. Ми обіцяємо подарувати їм коштовності, подорожі, знаходимо слова, доводячи, як ми їх обожнюємо, і слова на свідчення, що нам до них байдуже. Ми, хоча й не чіпляючись причепою, домагаємося нового побачення. А проте, аби не ці таємничі сили, хіба ми так пнулися б зі шкури ради самої жінки, якщо після її відходу ми вже вагаємося сказати, як вона була вбрана, і пригадуємо, що ні разу на неї не глянули?