Трилогія смерті

І не тільки це. Я зачинив студію, аби випробувати цю владу, щоб переконатися, чи підскакуватимуть вони від мого голосу, чи виконуватимуть усе, що я скажу. В міру того, як порожніла студія, ставало легше усувати негідників, брати моїх потенційних убивць під контроль.

— Станіслав Ґрок? — запитав я.

— Ґрок…? Авжеж. Він перший втягнув нас у все це. Для початку запросив мене на роботу, бо я вмів одсвіжувати тварючок, достоту як він сам цяцькував старого небіжчика Леніна. Можливо, ще й шепнув Арбутнотові, щоб узяли ще й тебе. А тоді виготовив оте тіло, що було виперте на мур, аби налякати і студійців, і самого Арбутнота. Потім запросив нас до «Браун-Дербі», аби ми побачили те одкровення — Бестію. А тоді, коли я виліпив із глини Чудовисько й усіх ним перелякав, Ґрок потрусив їх, щоб сипонули йому грошви.

— То це ти вбив Ґрока?

— Не зовсім так. Я влаштував так, щоб його арештували біля воріт. Коли ж його привели до Менніного офісу й лишили там самого, а дзеркало крутнулось, і Ґрок побачив там мене, то підскочив і впав мертвий. А зараз ти мене ще й про дока Філіпса спитай.

— Док Філіпс?

— Зрештою, то ж саме він знищив моє так зване «тіло», чи не так? Він зі своїми чистильниками-прибиральниками. Я здибався з ним у Нотр-Дамі. Він навіть не спробував утекти. Я потягнув його нагору, із дзвонами. Хотів тільки налякати. Висадити якнайвище й трясти, аж поки і в нього, як у Ґрока, зупиниться серце. Вбивство, але ж ненавмисне. Одначе ж він, поки я його підіймав, заплутався, запанікував та й, виходить, сам повісився. Чи ж я це скоїв? Чи я в цьому винен?

«Так!» — подумав я. А тоді: «Ні».

— А І.Х.? — запитав я. І затамував віддих.

— Ні-ні. Він виліз на хрест дві ночі тому, і його рани просто не закрилися. Життя його витекло із зап’ясть. Він помер на хресті, бідолашний чоловік, сердешний п’яний старий І.Х. Хай Бог упокоїть його. Я знайшов його й надав належне місце вічного спочинку.

— А де ж вони всі покояться? І Ґрок, і док Філіпс, й І.Х.?

— Десь-то. Де завгодно. Чи має це якесь значення? То все тіла, отам за муром, і мільйон їх буде. Я радий, що одним із них не став… — він завагався, чи казати, — …ти.

— Я?

— Оце ж і є те, що нарешті змусило мене припинити це й відмовитися від такої перспективи. Годин дванадцять тому. Я з’ясував, що і ти є в моєму списку.

— Що!?

— Я спіймав себе на тому, що думаю: «Якщо він стане на моєму шляху, то помре». Оце й поклало край моїй кар’єрі Чудовиська-2.

— Боже, на щось таке і я мав би сподіватись!

— Я подумав: «Стривай! Він же не має нічого спільного з усім цим дурним балаганом! Адже ж не він поставив скажені коні на цю карусель! Він твій приятель, твій друг, твій товариш від найменших літ! Він — це все, що лишилося тобі від життя!» Ось це й стало моїм поворотним моментом. Повернення від божевілля до здорового глузду — це самé усвідомлення факту власного одуру. Шлях назад означає: більше жодних таких магістралей! Тільки звертай і назад повертай. Я любив тебе. І нині люблю. Отож я й повернувся. І відімкнув того склепа, й випустив істинне Чудовисько.