Кілька років зими

До квартири Івана обережно постукали, але він відреагував лише десь на десятий стук, що тепер вже нагадував справжнє гупання. Він невдоволено скривився, відклав ручку і пішов до дверей. На порозі стояв захеканий Григір Заливаха.

— Іване, слухай, тут таке діло. Пам’ятаєш, я залишав у тебе свій ровер? Тепер ось моя стара раптом згадала про нього і хоче продати, аби купити своїм лобурякам новий одяг. Вона зараз спускається до нашого підвалу, аби дістати його. Нібито і покупець у неї вже є! Я мушу негайно забрати велосипеда, аби випередити її і зробити вигляд, ніби щойно сам відкрив підвал і вже витяг його. Давай швидше! — торохкотів, як навіжений, Григір і блимав великими коров’ячими очима.

Іван нічого не зрозумів, проте машинально впустив сусіда до свого помешкання. Григір помітив свого велосипеда під купою різноманітного мотлоху, й одразу почав висмикувати його звідти, при цьому голосно кректав і зойкав. Іван рушив до свого столу і продовжив писати, допоки його не вивів із творчого трансу ще один сторонній звук: це у дверях з неймовірним галасом з’явилася велетенська фігура, яка не була схожа ані на жінку, ані на чоловіка, ані, взагалі, на щось людиноподібне.

— То ось ти де, клятий покидьку! — заволала істота низьким трубоподібним голосом, від чого Іван навіть затулив вуха, — Що це ти робиш з нашим велосипедом? І чому він тут, а не в моєму підвалі?!!,— істота нахабно вдерлася до квартири, ніби й не помітила господаря, що зіщулився на робочому місці.

Закляклий Григір міцно вхопився за кермо ровера і лише кліпав очима. Але його невизначеність у цьому світі тривала недовго — сильним ударом межи очі істота ввігнала чоловіка у протилежну стінку, видерла з його рук велосипед, а потім схопила вільною рукою Григора за одяг і потягла його з квартири. Не в змозі більше витерпіти увесь цей ґвалт, Іван поспішив до них, аби швидше позбутися цього шуму. Жінка-гора грубо відштовхнула його вбік і з велосипедом та закривавленим чоловіком у руках посунула сходами наверх...