Кілька років зими

Роздивляюся ці предмети й ніби потрапляю в якийсь невідомий людству вимір, де минуле, теперішнє і майбутнє зливаються в єдиний вир почуттів. Вони враз налітають на мене, захоплюють у полон спогадів, і колишніх, або незвіданих ще, переживань. Цей вихор кидає мене в різні боки, грається мною, наче однією з тих забутих дрібничок за склом сервантів, і нарешті засмоктує у вирву багатовимірної пам’яті. Я одразу гублюся в могутніх потоках спогадів і думок, і цей водоверть повністю заволодіває моїм тілом і моєю душею. Я непритомнію, хоча залишаюся стояти на ногах. Я не відчуваю себе в цьому просторі, тільки десь там — за видимим і відомим мені колом звичних понять.

Але особливо мою увагу привертає дивна картина, що висить на стіні між старовинними сервантами. Її колись привезли із собою двоє постійних мешканців Дому, з якими я здавна товаришував — двоє не зовсім звичайних науковців, що жили тут невідомо скільки. Вони розповідали мені, що цю картину написав невідомий художник спільно з дощем. А потім той митець зник безвісти, добровільно відійшов у небуття. Тим самим він хотів довести світові справжню сутність мистецтва, яка, на його переконання, полягала в повному зреченні від усіх благ цього світу й остаточному розчиненні у порожнечі. Картина являла собою чудернацьку мішанину всіх можливих і неможливих фарб, сплетених між собою у фантастичних візерунках. І якщо дивитися на неї довго і уважно, можна побачити довгий, освітлений яскравими вогнями тунель, що веде у безкінечність, і почути заспокійливі звуки дощу, що падає десь там, у глибині картини. Науковці також казали, що почути ці звуки і побачити тунель дано не кожному, а лише тому, хто пізнав сенс свого буття. Біля цієї картини я можу стояти дуже довго, допоки хтось не знайде мене і не розбуркає. Лише тоді я приходжу до тями і згадую, навіщо сюди прийшов. Правда, я все одно повертаюся згодом до цих речей і цієї картини, знову і знову опиняюся у вихорі власних спогадів. Здається, таким чином я очищую душу, а може, це мені тільки ввижається.