Маленька Відьма та Кір
- Автор: Надемлінський Олексій
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-429-5
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Маленька Відьма та Кір». Краткое содержание книги:
Марина обирає перше, але навчання несподівано перетворюється на захопливу та небезпечну пригоду, яку дівчинці доведеться пережити зі своїми вчителями та друзями — котячим волхвом Кіром, Домовиком, Коловершею та різними хухликами й китоврасами.
Дякую за увагу.
Коловерша погодилася з Кіром:
— Мушу сказати, що сильну відьму можна і до мольфарів зарахувати. Але тут така нечітка межа… я не можу описати її. Проте в Маринці відчуваю неабияку чарівну силу.
— Тільки вона ще здебільшого в ній спить, — втрутився Кір. — І Маринка її ще погано контролює.
— Ха, спить! Ти багато знаєш відьом, які здатні зупинити час?
— Ні, — визнав Кір. — А що?
— А те, що Маринка може це зробити, от! — вигукнула Коловерша і додала ніби між іншим: — А мольфари заввиграшки маніпулюють з часом.
Маринка прислухалася до цієї суперечки, і раптом їй спало на думку, що ці духи нічим не кращі від звичайних дорослих людей. Хіба що одні сперечаються про відьом і мольфарів, а інші — про податки та закони. І в цих дискусіях ще ніхто нікого не переконав. Кожен залишався при своїй думці.
Домовик тим часом намагався вгамувати Кіра та Коловершу.
— Це беззмістовна суперечка, — доводив він. — Час покаже. Мені навіть нецікаво про це слухати.
Проте ті й не думали заспокоюватися. Маринці теж стало нудно, і вона відійшла до вікна. Дівчинка дивилася на ясне небо, сонце, на легенькі хмарки, що безжурно пливли у небесній блакиті. У Маринки був той стан, який дорослі називають «літати у хмарах» — не дарма ж їй зробили такий запис у щоденнику.
Несподівано небо затягнуло сірими хмарами…
Звістка
…Небо затягнуло хмарами. Марина глянула на нього і зойкнула: із просвіту на неї дивилися величезні очі, а поряд чітко проглядався хрест.
Почувши Маринчин зойк, трійця одразу ж забула про суперечку і дружно кинулася до вікна.
— Я так і знав! — з досадою вигукнув кіт.
— Як кажуть: вилазь, приїхали, — підтримала його Коловерша.
Домовик кліпнув очима.
— Ось такі пироги… — сказав він і заходився чухати потилицю.
І тільки Маринка ще нічого не розуміла. Вона хотіла попросити кота, аби пояснив їй, що мали означати ті очі, але тут за їхніми спинами почулося невиразне шарудіння. Всі озирнулися і побачили Легаса, на якому сидів вершник у білосніжному вбранні.
Цього разу Маринка розглянула вершника як слід. Це був міцний дідуган із довгою білою бородою. Щоправда, вона на тлі його білосніжного вбрання мала вигляд брудно-сірої. «Навіть білий колір буває різним» — подумалося Маринці.
Обличчя старого було суворим, але зовсім не страшним. Блакитні очі з-під густих сивих брів з цікавістю дивилися на дівчинку. Довге сиве волосся вершника було стягнуте жовтою стрічкою.
Побачивши дідугана, кіт нагороїжився і вишкірив дрібні гострі зуби. Домовик та Коловерша позадкували. Маринка ладна була поклястися, що вони злякалися. А от їй самій чомусь було ніскілечки не страшно.
Старий кинув котові довгий шкіряний шнурок і той одразу ж заходився його обнюхувати. Час від часу по спині Кіра пробігав дріж. Якусь хвилю старий спостерігав за котом, потім перевів погляд на Маринку і поманив її пальцем з довгим, як у сучасної модниці, нігтем.
Дівчинка без будь-якого остраху наблизилася до нього. Вершник простягнув руку, і Марина сама не зчулася, як опинилася в сідлі поперед нього.
Вона мимоволі зауважила, що руки у вершника були холодні, як у мармурової статуї. А от тіло Легаса, навпаки, було живим і гарячим.
— Тримайся, — шепнув вершник, і тієї ж миті Легас зробив великий стрибок до вікна. Маринка заплющила очі, чекаючи, що зараз усім тілом вдариться у щось тверде. Але нічого не сталося. Вони промайнули крізь стіну з такою легкістю, наче то була завіса з туману.
«Виявляється, проходити крізь стіни дуже навіть просто», — подумала Маринка. Вершники опинилися посеред двору. Нараз над ними щось гримнуло. Маринка подивилася угору і завважила, що небо заполонили сиві грозові хмари. Здавалося, от-от піде дощ.
Вершник опустив Маринку на землю, зіскочив сам і окреслив навколо неї коло. Потім він здійняв руку до небес, і звідтіля туди, де стояла Маринка, вдарила сліпуча блискавка. Пролунав несамовитий грім. «Все, пропала! — із жахом подумала Маринка. — Казала ж мені бабуся остерігатися незнайомців…»
Але вона не пропала. І навіть не впала. І нічого поганого з нею не сталося. Навпаки, Маринка відчула, що якась могутня сила почала вливатися в неї. Вершник усміхнувся і розкрив суворо стиснуті вуста: