Прокляття дому

Сєнна, Паньска і Тварда. Крохмальна, Хлодна, Ґжибовска. Огродова, Лезьно і Новоліп'є, де зараз заховалася дівчинка, а тоді ще Кармеліцка, Ґенся, Заменгофа та Міля. Якщо померти в дванадцять років, то стареньким стаєш швидше? Усього ставало чимраз менше, їм доводилося залишати все більше речей, або їх у них забирали, так немов зараз вони надто слабенькі, щоб нести все те, що потрібно для життя, так немов хтось намірився змусити їх постаріти, розвантаживши їм ношу. Дві теплі ковдри, перин брати не можна, харчі на п'ять днів, годинник, невелика торбина, документів не можна. Так її мама зайшла з нею за руку в гетто, а ту частину міста, до якої вони зайшли, також уже розвантажили від багато чого. Там не було дерев, тим більше парку, не було річки, не було машин і трамваю не було, там було зовсім небагато вулиць, так що перечислити їхні назви тривало б не довше, ніж проказати «Отче наш». Те, що тепер називалося світом, навіть дитина могла б завиграшки обійти пішки. І що ближче було до кінця, то більше цей світ малів, стискався. Спочатку спорожніло мале гетто, і його закрили, тепер на черзі була південна частина великого гетто, а невдовзі точно прийде черга на решту. Не будь така дика, завжди казав їй тато, коли вона розганялася і їхала по паркету кімнати, тут вона таки справді була дикою дитиною, але бути дикою тут означало: не йти замість іншої дівчинки, не виставляти голову для підрахунку, вдавати мертву, замість іти на смерть, намагатися вижити без їжі та води. Вона ще зроду не була такою дикою, як у цій крихітній комірчині, тут вона не говорить, не співає, не може випростатися, а коли сидить, то впирається колінами в стіну. Вона, Доріс донька Ернста й Елізабет вік дванадцять років місце народження Ґубен, дика дитина, глуха і сліпа бабуся, яка вже не в стані поворушити руками і ногами. У Бразилії, сказав тато, ти матимеш солом'яного бриля. А в Бразилії є озера? Звісно є. А дерева в Бразилії є? Удвічі вищі за наші. А що з фортепіано? Воно не влізає, сказав тато і зачинив двері контейнера, в якому стояв письмовий стіл, валізи з постіллю й одягом, її ліжечко з матрацами і всі їхні книжки. Тепер цей контейнер точно стоїть десь на подвір'ї котроїсь із контор Ґубена, але все це було так давно, що її ліжечко, якби вона зараз приїхала до Бразилії, вже було б закоротким для неї, і всі сорочинки і колготки, і спіднички, і блузочки були б на кілька розмірів меншими. Спочатку, після того, як контейнер запакували для переїзду до Бразилії, квартиру в Ґубені віддали, тоді дівчинку вислали до Берліна, а адреса батьків, на яку вона відсилала недільні листи, щоразу змінювалася — від одного нужденного закутка Ґубена до іншого, ще нужденнішого. Все ж, поки існувала надія на еміграцію, ані їй, ані батькам не було важко залишати важливі для спогадів речі, пакуючись до Бразилії. Коли тата взяли на примусову роботу на будівництво автобану, холодильник, що мав витримувати тропічну спеку, все ще стояв у контейнері на подвір'ї контори. І тільки після смерті тата виявилося, що пакування ґубенського побуту в темряву контейнера було насправді випередженням її власного запакування і що в обох цих подіях було щось остаточне.