Судний день
- Автор: Ярош Ярослав Иванович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-5144-8, 978-966-03-7513-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Судний день». Краткое содержание книги:
– Господи, люди добрі, яка ж це біда вигнала вас у таку пору з хати й погнала в ліс? – запитав чернець, знову закриваючи ворота.
– Авжеж, що не з власної волі, – відказав старий. – Чули, мабуть, що прокляті пани на Україні виробляють?
– Та чули, діду, нехай Господь милує, – на ходу відказав чернець, поспішаючи назад до монастирських приміщень. – Ходіть, діду, зі мною. Тут у нас живуть вже люди з волості, і ви вже до них підселяйтеся. Вони кожен день приходять, все страшніші новини приносять з України.
Чернець узяв під руку діда, повів у бік монастирських келій.
– Зажди, брате, – твердим голосом мовив старий. – Тут, у монастирі, послушник є – Максим Залізняк. Відведи-но мене до нього.
Та чернець не зупинявся.
– Вранці.
Дід стиснув руку ченця немов кліщами.
– Слухай, брате, я не для того вночі товкся по лісах, щоб вилежувати боки на твердих монастирських лежанках. Веди мерщій до Максима.
А тим часом послушник Максим Залізняк сидів у своїй напівтемній келії. За маленьким віконечком була густа темрява. На столі мерехтіла свічка. Запах від неї чувся в келії і приємно лоскотав ніздрі. Морок ніби тікав від вогника свічки, ховався по кутках. На стінах висіли образи: лики святих суворо дивилися на Максима.
На столі стояла чернеча вечеря – хліб і вода, до якої Максим навіть не доторкнувся. Він тяжко підпер русяву голову рукою, сидів край столу. Ніяк не міг заснути: сон втік за стіни монастиря і блукав десь у лісі. Та й дихати не було чим у цій тісній келії, схожій на кам’яну клітку.
Він знав, що мусить молитися, коли тяжкі думи мучать голову, просити поради й розради в святих угодників. Натомість Максим витяг маленьку люльку, яку вдень надійно ховав, набив тютюном і закурив. У монастирі не прийнято було курити, та від своїх старих звичок послушник відмовитися так швидко не міг, адже він не завжди був послушником і жив тут.
Раптом двері зі скрипом відчинилися. Максим повернув голову у той бік. У келію ввійшли дід з хлопчиною. Старий вдихнув носом дим.
– Чую, козацьким духом тут пахне. Чи не помилився я, сліпий старець?
Це питання стосувалося чи то хлопчика, чи самого Максима.
– Заходь, діду, та сідай з дороги, – буркнув Максим. – Як хочеш, на столі хліб та вода, вечеряйте.
Малий допоміг дідові сісти на ослоні, сам втомлено примостився на лежанці, звісивши ноги у великих чоботях. Дід зняв з плечей бандуру та стару полотняну торбу.
– Голос, Максиме, чую, твій. Шкода, що подивитися на тебе не можу. А ти, мабуть, не впізнав мене.
– Чого ж не впізнати, діду, хто ж не знає кобзаря Грицька?
– А де ж твої побратими? Де Шелест, Неживий, Швачка, Лусконіг? Кажуть: чимало славної запорозької братії прибуло сюди з Дикого Поля…
Дід говорив хрипло і притишено. Залізняк оглянувся.
– Ти, діду, повечеряй спершу, відпочинь з дороги, а вже тоді й питай.
– Нема часу, брате, скоро вже треті півні заспівають!
«Треті півні». Почувши це, Залізняк почухав потилицю.
– Усі тут. Сидять у Холодному Яру, чекають.
– Чого ж чекати? Хіба ж не чуєте, що конфедерати на Вкраїні виробляють?
– Але ж військами московськими все обставлено! – здивувався Залізняк.
– Москалям до сраки наші люди, до сраки Україна і віра православна їм також до сраки! – вибухнув кобзар. – У них тут свої справи, а ми мусимо народ від конфедератів захистити! Встати всім миром, як за Палія, і вигнати ляхів з України!
– Так вставали вже не раз і що з того… Де зараз Верлан? Де Грива, Медвідь, Голий? Де гайдамаки? – Максим також спалахнув.
Запала мовчанка. Грицько присунувся, заговорив по-змовницьки.
– Послухай, брате, я вештаюся усюдами: містами, селами та ярмарками. Очей у мене нема, зате чую я, братику, дуже добре. Народ уже не буде терпіти панської сваволі: кинь лише іскру – так гахне, що й до самого Петербурга смаленим затягне. А тут ще й конфедерати… Побачиш, брате, скоро люди самі за вила й сокири візьмуться… Що тоді буде?
– Біда буде… – погодився Залізняк.
– Отож-бо і воно. Давай, ходімо до коша.
– Отак? Проти ночі?
– Чого ж чекати? Гайда, брате, час настав!
Залишивши малого поводиря у монастирі, аби мале відпочило, кобзар Грицько разом із Максимом Залізняком вийшли з монастиря через бокову браму і попрямували темним лісом.
Іще минулої осені із Запорізької Січі прибула до монастиря група запорожців і оселилася в обителі. Виглядало це так, ніби козаки вирішили покінчити зі своїм мирським життям і постригтися у ченці. Записались послушниками. Та насправді мета в них була зовсім іншою: підготувати велике народне повстання. Люди на правому березі Дніпра іще добре пам’ятали козацькі часи, цілі покоління ще сподівалися повернути, відвоювати козацьку державу, тож батьківські шаблі й мушкети поховали в надійному місці, чекаючи слушного часу. Боротьба продовжувалася впродовж цілого вісімнадцятого століття, починаючи від полковника Палія, тож гайдамацький рух спалахував знову і знов. Польська держава була занадто слабкою в той час, тому не могла собі дати з цим ради. До того ж польські магнати, котрі фактично управляли цим краєм, не хотіли ані змін, ані реформ, а замість того, щоби піти своїм підданим на якісь поступки, вони ще гірше стали затискати петлю на шиї власної держави.