Жахослов [збірник]

Господи, а може, Клара має рацію, і це вона дивачка? А те, що робить Ґіньйоль, цілком нормально?

Поки що серед зниклих або вбитих не було жодної визначної – ба навіть помітної – особи, тож і особливого галасу не було. Жертвами ставали чорнороби, п’яниці, старі хвойди, чужинці та недоумки. Тіла, знайдені в річці, в каналізації та на смітниках, уже встигли згнити і були добряче поїдені щурами, птахами й рибами. Не дивно, що деякі частини тіла були відсутні. Неможливо було довести, що жертв катували перед смертю. Поліція мала важливіші справи.

– Не розумію, чому мовчить преса, – промовила Кейт.

Перс і Клара знизали плечима.

– У Лондоні така історія спричинила б ажіотаж. І не лише самі вбивства, але й те, що вони стаються дуже близько від Театру Жахів. Це був би справжній подарунок для англійського видавця. Лише уявіть: можливість вигідно продемонструвати себе борцями проти падіння суспільної моралі, прискореного мерзенними виставами Ґіньйолья, і водночас чудовий привід в усіх пікантних подробицях змалювати насильство на сцені й поза нею, із фотографіями чарівної та нещасної Берми в розірваному одязі. Такий сюжет тижнями, місяцями гуляв би в пресі. Увесь цей час тривали б акції протесту під стінами театру і не вщухали б обговорення в парламенті. Почалися б заборони реклами театру, а у відповідь – петиції зі скаргами на посилення цензури. Звичайно ж, у Лондоні лорд Чемберлен ніколи б не дозволив нічого подібного до Театру Жахів.

– І хто тепер цинік, Кеті?

– Париж не може бути аж настільки більш blasé,[112] Кларо. Може, Монмартр і toujours gai,[113] але в цілому святенників, педантів і моралістів у Франції не поменшало.

– І яка ваша версія, міс Рід? – спитав Перс.

– Справу навмисно замовчують. Я знаю, як це працює і в Дубліні, і в Лондоні. Не думаю, що в Парижі все якось інакше. Власники газет змагаються між собою, але належать до спільних клубів. Якщо вони домовляться поховати історію, вона, так би мовити, зійде нанівець. Байдуже, що думають і відчувають самі журналісти. Завітайте до «Чеширського сиру» на Фліт-стрит – і будь-який писака поділиться з вами довгим списком моторошних історій. Це, звичайно ж, політичні торги, які ведуть між собою власники. Ти не пишеш про те, як мого брата заарештували в борделі для гомосексуалістів у Бейзвотері, а я кидаю розслідування шахрайств акціонерного товариства, у списках директорів якого ти значишся. І не будемо згадувати мирних аборигенів, яких вирізав твій колишній полк в Гіндукуші… За умови, що історія про хабара, узятого моїми шкільними приятелями за те, що їхня команда з крикету пропустить три легкі подачі поспіль, теж не піде до друку. Джентльменські бесіди. В інтересах джентльменів, тобто сильних світу цього, щоб так тривало й надалі. Відколи я тут, я читаю французькі газети, і – хоча сварки між прибічниками й супротивниками Дрейфуса тут значно гостріші за будь-які лондонські баталії – я відчуваю, як діє та сама система. Якщо «Ґіньйольні вбивства» не сюжет для статті (під таким заголовком вона би вийшла в Британії), це лише означає, що деякі високопоставлені особи зацікавлені придушити історію в зародку.