Жахослов [збірник]

– Я мало що зрозуміла… Ніякої честі, саме лише марнування зусиль. А відтяти голову… це не так легко, як вони подають. Навіть гострим мечем. Голова не злітає з пліч, наче лялькова, від делікатного штурханця.

Кейт не палала бажанням з’ясовувати, звідки в Юкі такі пізнання в галузі стинання голів. Ні, подумки поправила вона себе. Їй хотілось дізнатися… вона бажала знати всю правду, навіть найсумнішу і найнезручнішу. Завдяки цьому вона й стала добрим репортером і згодом довела свою придатність бути Янголом Музики. І все ж історія Юкі, кривава й вогненна (і цілком, на її думку, гідна вистави в Театрі Жахів), не надто хвилювала її цієї миті.

Вона налила собі чаю, додавши молока й цукру, – усі в кімнаті вважали це варварством, за винятком хіба що ляльок.

– Особисто я не сказала б, що вистава здалася мені нудною, – визнала Кейт. – Хоч вона й справді виглядала дещо монотонною після четвертого чи п’ятого виколювання очей. За всієї огидності, це було по-своєму цікаво. І Ґіньйоль, хай би який мав осоружний вигляд, демонструє якість. Він справжня зірка, хай хто він – принаймні на своїй сцені. Гротескна, але зірка. Морфо, хоч і має власних прибічників, але з ним і поряд не стоїть. А щодо решти… що ж, ніхто не приходить до Театру Жахів заради високої драми, шикарних декорацій, дотепних сюжетів чи навіть акторської гри – утім, за певних обставин, вона настільки переконлива, що на душі неспокійно. Назва театру сама за себе говорить. Це дуже давній вид розваг. Колись за такі розваги правили гладіаторські бої та публічні страти…

– Мистецтво яких втрачено лише в Європі, – зауважила Клара. – Ось у Китаї…

Але Кейт уже доста наслухалась від англійки про китайські видовища.

Перш ніж Янголи почали сперечатися, втрутився Перс.

– Міс Рід, місіс Вотсон… – почав він, тримаючи напоготові розгорнутий блокнот і олівець. – На вашу експертну думку, чи сьогодні на сцені мали місце справжні злочини?

– Хіба що проти мистецтва, – відповіла Кейт.

Перс замислився. Ходили чутки, що кожен зниклий на Монмартрі з’являвся знову, на сцені Театру Жахів – лише на один вечір. Кейт уважала, що керівництво театру свідомо заохочує поширення подібних пліток. Кожному в акторських колах відомий був вислів «померти на радість публіці».

– Це аж ніяк не канарка Макса Валентина, – сказала Клара.

Кейт не знала, що вона має на увазі.

– Максиміліан Великий – ілюзіоніст, – пояснила Клара. – Найнижчого штибу. Більшість його номерів – це аж ніяк не нові трюки, запозичені або вкрадені в інших, і виконував він їх із цілковитою байдужістю. Але був один фокус, який спантеличував суперників. Маги постійно змагаються між собою і пишаються, коли вдається розгадати хитрощі одне одного: спритність рук, використання механічних пристроїв. Кожному, хто зможе відтворити фокус Максиміліана, пропонувалася винагорода. І жоден з великих магів: Маскелайн, Робер-Уден,[106] Мельєс[107] – не зумів цього зробити. Ось як це відбувалося: Макс тримає квадратну клітку, у якій співає миленька пташечка. Потім складає клітку, сплющуючи її. Дах знімається. Стінки опускаються. Оп! Канарка зникла. А потім пташка починає співати знову. Щовечора деінде в іншому місці. У глибині партеру, у декольте асистентки, у кишені глядача в першому ряду. І так щовечора: зникає і з’являється знову.