Перетинаючи кордони

Не пам'ятаю точно, що казав мені Блай, настільки я здурів від страху. Я його навіть не слухав, а тільки уявляв, що зі мною зараз буде. Особливо чомусь я боявся тієї хліборізки, вже не знаю чому. Але радник вирішив, мабуть, що тепер я став цінним кадром і калічити мене не варто. Він дав мені пару раз по морді від душі і поволік на другий поверх. Вірніше, наказав, а поволокли два стражника.

У камері мене чекали старі знайомі - кат, який вимагав, щоб мене йому віддали, і хлопець з татуюванням. За татуюванням я його і впізнав, тому що обличчя у нього вже на той час не було...

- Ну що, маестро? - звернувся до бранця радник. - Не передумав? Ще можливо.

Він промовчав. Тоді радник обернувся до ката і, вказавши на ув'язненого, сказав:

- Він твій. На добу. Якщо виживе, відведеш в бокс номер тринадцять. Цього, - він вказав на мене, - не чіпати, нехай дивиться. Потім, якщо не домовимося, я тобі його теж віддам.

Тонкий натяк такий зробив. І вийшов. Стражники швиденько пристебнули мені якісь ланцюги на руки і шию, після чого теж вискочили за двері.

Ти ніколи не бачила маніяка-садиста в дії? Я до того теж. Як він там взагалі серед людей обертався, його самого треба в ланцюгах тримати, повний психопат і збоченець... Хоча, може бути, Блай тримав його як раз за те, що він кат хороший? А ув'язненими підгодовував, щоб на людей не кидався? Не знаю. І знати не хочу.

Як я звідти вибрався? Розумію, тобі не хочеться слухати про маніяка-садиста. Я і не збираюся розповідати в подробицях. А як це все вийшло...

Ти, звичайно, ніколи не чула про «синдром берсерка». Це було через сто років після тебе. Доведеться розповісти, інакше не пояснити, як я втік. Це було десь в середині двадцять першого сторіччя. Тоді з'явилася повальна мода винаходити ідеальних солдатів. Один збочений генетик придумав якийсь спосіб поліпшити людську природу шляхом спрямованої мутації і випробував його на власних дітях. Милий такий дядечко був, поза сумнівом. Результати він не встиг обробити - щось у нього в лабораторії так вибухнуло, що не залишилося ні будівлі, ні паперів, ні його самого. Чи то конкуренти постаралися, чи то сам чогось недогледів. А залишилося у нього сім або вісім синів - наслідки, так би мовити, його дослідів, які розповзлися по світу, наплодили дітей. Виявилося, що мутований ген передається в спадок. Загалом, це нормальна людина, але з деякими модифікаціями. Наприклад, підвищена стійкість до будь-яких впливів, прискорена реакція, міцніше кістки, все таке. Але головне не це. Власне сам синдром полягає в тому, що в потрібний момент відбувається якась трансформація і людина перетворюється на такого собі супермена - стає не по-людськи сильною, спритною і влучною. А ще надмірно агресивною. Це якось пов'язано з викидом адреналіну і генетичною пам'яттю... Не знаю, я не медик. У першому поколінні ця трансформація відбувалася керовано. У другому - тільки в стані стресу. Далі - ще рідше... Пам'ятаєш, я тобі казав про своє прізвисько? Один з дітей пришелепкуватого генетика потім став письменником і написав кілька автобіографічних речей про себе і братів. Ось його і звали Жак Ренар. Його головний герой - такий собі чарівний хлопчина на зразок мене, тому мене так і прозвали. А ще, за неперевіреними даними, він мій далекий предок. Хоча, власне, дані вже можна вважати перевіреними. «Синдром берсерка» у мене виявився.