Наступного ранку після свого першого випробування в пустелі Шіана прокинулася у священницькому комплексі й побачила, що її ліжко обступили люди в білих шатах.
— Вона прокинулася, — сказала священниця.
Шіану обхопив страх. Вона підсунула ковдру під саме підборіддя, вдивляючись у ці напружені обличчя. Знову збираються покинути її в пустелі? Вона спала глибоким сном утоми в найм’якішому ліжку, на найчистішій постелі за все своє восьмилітнє життя, але знала: усе, що роблять священники, може мати подвійне значення. Їм годі вірити!
— Ти добре спала? — Це та сама священниця, що заговорила першою. Це була сива жінка вже в літах, з білим каптуром із пурпуровою облямівкою на голові. Старечі очі водянисті, але жваві. Світло-сині. Кирпатий ніс над вузьким ротом і випнутим підборіддям.
— Порозмовляєш із нами? — наполягала жінка. — Я Канія, твоя нічна опікунка. Пам’ятаєш? Я допомогла тобі вкластися в ліжко.
Принаймні тон голосу був заспокійливим. Шіана сіла і краще придивилася до всіх цих людей. Вони боялися! Ніс пустельної дитини міг розпізнати характерні феромони. Для Шіани це було простим і безпосереднім спостереженням: цей запах означає страх.
Люди довкола неї обмінялися збентеженими поглядами.
Шіанин страх розвіявся. Вона відчула новий порядок речей, а вчорашнє випробування в пустелі означало подальші зміни. Згадала, якою послужливою була ця старша жінка… Канія? Минулої ночі ледь не плазувала перед нею. З часом Шіана засвоїла, що кожен, хто рішуче пішов назустріч смерті й вижив, розвиває нову емоційну рівновагу. Страхи минущі. Цей новий стан був цікавим.
— Воістину, Дитино Божа, ми не хотіли завдати тобі шкоди.
Шіана розгладила покривала на колінах.
— Мене звати Шіана. — Це була пустельна чемність. Канія вже назвала своє ім’я. — Хто ці інші?
— Їх відішлемо, якщо ти не хочеш... Шіано. — Канія вказала ліворуч, на жінку з квітучим обличчям, в одежі, схожій на її власну. — Крім, очевидно, Алгози. Вона твоя денна опікунка.
Алгоза присіла в кніксені.
Шіана пильно оглянула лице, одутле від вологи, тяжкі риси в ореолі пухнастого білявого волосся. Тоді зненацька перевела погляд на чоловіків у групі. Вони зосереджено дивилися на неї з-під примружених повік, дехто з виглядом тремтячої підозри. Сильно пахло страхом.
Священники!
— Відішліть їх геть. — Шіана змахнула рукою в бік священників. — Вони харам! — Це було грубе слово, найгірша лайка для опису найгіршого зла.
Священники вражено позадкували.
— Згиньте! — наказала Канія. Годі помилитися: на її обличчі читалося злорадство. Канію не зарахували до нікчемних. Та цих священників, вочевидь, затавровано як харам! Мусили зробити якусь огиду перед Богом, раз послано дитину-священницю покарати їх. Канія не сумнівалася у гріховності священників. Вони рідко ставилися до неї так, як вона того заслуговувала.
Наче побиті собаки, священники схилилися, позадкували й покинули кімнату Шіани. Серед тих, хто вийшов у коридор, був історик-промовець на ім’я Дромінд, смаглявий чоловік, вічно в роздумах, — він впивався в ідею, наче дзьоб птаха-стерв’ятника у шматок м’яса. Коли двері кімнати за ними зачинилися, Дромінд сповістив переляканим компаньйонам, що ім’я Шіана є сучасною формою древнього імені Сіона.
— Ви всі знаєте місце Сіони в історії, — промовив він. — Вона служила Шай-Хулудові в його переході від людської подоби до Розділеного Бога.
Стірос, поморщений старий священник з темними губами та ясними блискучими очима, здивовано глянув на Дромінда.
— Напрочуд цікаво, — сказав він. — Усна історія запевняє, що Сіона відіграла ключову роль у Його переході з одного в багатьох. Шіана. Ти думаєш…
— Не забуваймо про переклад святих Божих слів, зроблений Хаді Бенотто, — перебив його інший священник. — Шай-Хулуд у багатьох місцях згадує Сіону.
— І не завжди прихильно, — нагадав йому Стірос. — Згадайте її повне ім’я: Сіона ібн-Фуад аль-Сеєфа Атрідка.
— Атрідка, — прошепотів інший священник.
— Мусимо ретельно її вивчити, — промовив Дромінд.
Молодий аколіт-посланець поквапом підійшов через коридор до групи й роздивлявся присутніх, доки не помітив Стіроса.
— Стіросе, — сказав посланець, — мусите негайно звільнити цей коридор.
— Чого? — залунав ображений голос натовпу відкинутих священників.
— Її буде переселено до помешкання Преосвященника, — відповів посланець.
— З чийого наказу? — зажадав Стірос.
— Самого Преосвященника Туека, — сказав посланець. — Там слухали. — Він махнув рукою кудись туди, звідки прийшов.
Уся група в коридорі зрозуміла. Кімнати можна облаштувати так, щоб пересилати голоси з них в інші місця. Завжди були слухачі.
— І що там почули? — з натиском спитав Стірос. Його старечий голос дрижав.
— Вона спитала, чи її приміщення найкраще. Її переселяють, і вона не може бачити тут жодного з вас.
— А що нам робити? — спитав Стірос.
— Вивчайте її, — відповів Дромінд.
Коридор негайно звільнили, і всі розпочали вивчати Шіану. Схема, яка тут постала, з’являтиметься впродовж усього їхнього подальшого життя. Розпорядок, сформований довкола Шіани, спричинив зміни, відчутні в найдальших околицях впливу культу Розділеного Бога. Два слова викликали ці зміни: «Вивчайте її».
«Яка ж вона наївна», — подумали священники. Яка дивно наївна. Але вміла читати і виявила велике зацікавлення Святими Книгами, які знайшлися у помешканні Туека. Тепер це було її помешкання.
Усі від найвищого до найнижчого відбували період умилостивлення нового кумира. Туек перебрався до приміщення свого головного помічника, і процес переселення рушив згори донизу. Виробники одягу чекали Шіану і знімали з неї мірки. Для неї змоделювали найкращий дистикост. Вона дістала новий одяг у священничих кольорах — золоте й біле, з пурпуровою облямівкою.
Люди почали сторонитися історика-промовця Дроміда. Він набув звички хапати своїх колег за петлиці ґудзиків і викладати їм історію первісної Сіони, наче це могло розповісти щось важливе про ту, кого зараз називають цим древнім ім’ям.
— Сіона була жінкою святого Дункана Айдаго, — нагадував Дромінд кожному, хто хотів його слухати. — Їхні потомки повсюди.
— Справді? Вибач, що не дослухаю, я справді маю нагальне завдання.
На початках Туек був із Дроміндом терплячішим. Історія цікава, її уроки очевидні.
— Бог послав нам нову Сіону, — сказав Туек. — Тепер усе з’ясується.
Дромінд пішов собі геть і повернувся з черговими цікавинками з минулого.
— Звіти із Дар-ес-Балята набирають тепер нового значення, — викладав Дромінд своєму Преосвященнику. — Чи не слід нам проводити дальші тести й порівняльні студії цієї дитини?
Дромінд піймав Преосвященника відразу ж після сніданку. Рештки Туекової трапези ще лежали на накритому столі на балконі. Крізь відчинене вікно чути було рух у помешканні Шіани.
Туек застережним жестом приклав палець до губ і неголосно промовив:
— Свята Дитина з власної волі відходить до пустелі. — Він підійшов до карти, що висіла на стіні, і вказав місцевість на південний захід від Кіна. — Це, очевидно, місцина, яка її цікавить чи… маю сказати, кличе.
