Останній рейс
- Автор: Суслов Владлен Олексійович, Росин Вениамин Ефимович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Останній рейс». Краткое содержание книги:
Щербина і дружинники метнулись до машини. Ось вони поруч… Лунко тріснув постріл, машина рвонула з місця і зникла. На асфальті лишився непритомний Щербина і розгублені дружинники.
Чимало зусиль доклали працівники міліції, перш ніж натрапили на слід злочинної зграї. Допомогли їм у цьому й діти, хоч вони спочатку пішли хибним шляхом.
Книга широко розповідає про самовіддану працю людей в синіх шинелях.
БРАУНІНГ ЩЕ ЗНАДОБИТЬСЯ
Під аркою, густо обвитою диким виноградом, з'явився Чернушкін. Поруч, клишаво перевалюючись, йшов Макогон.
— Дівчино, — розтягнув Чернушкін тонкі губи, — пробачте їм. Трохи перебрали міру. Скільки з нас?
— Сімнадцять двадцять.
— Плати, Жоро! І живо мені!
Зітхнувши, Чистяков витяг із задньої кишені штанів два зібганих папірці і кинув на стіл. Офіціантка відрахувала здачу й пішла.
— А-а! Сергій Олександрович! — підвівши скуйовджену голову, розплився Тетеря у п'яній усмішці. — Сідай до нас… Зараз заспіваємо… — і гугнявим голосом завів: — Серёжа, ты помнишь наши встречи в приморском парке на бере-е-гу…
— Заткни пельку! — блиснув очима Чернушкін.
Тетеря зіщулився і замовк.
— Жоро! Востаннє попереджаю: коли ще на ділі питимеш, нарікай на себе. Я жартів не люблю.
— Та скільки там випили?.. Якихось півлітра. Хіба я знав, що він такий нікчема?..
— Розходились, як п'яні купці в трактирі, — гидливо зморщився Макогон.
— Будь певен, Опанасе, це їм не минеться. — Чернушкін сів і підсунув стільця Макогонові. — Так що ж далі?
— Я чекав, чекав на вас… На вулицю вийти боявся. Потім хлопчаки принесли твою записку. Чогось ліків від мене вимагали, про якогось Матвійовича питали.
— Наша людина… Кравець. Ми сьогодні цілу ніч пробули в нього.
— Я здогадався і збрехав, ніби до школи з ним ходив, в паці грав.
— Ач, що бовкнув! Адже він старший за тебе років на тридцять, — розсміявся Чернушкін і вже серйозно додав: — Тут, треба сказати, ти дав маху. А якщо хлопчаки зметикують?
— Що зметикують?
— Не міг ти з Матвійовичем до школи ходити.
— А, ти про це! Дурниці. Та вони і уваги не звернули.
— Добре, коли так… Значить, кажеш, Якова не було в тебе? Куди ж він міг подітись?
— Уявлення не маю.
— Може, Яків Архипович уже дома? Га? — втрутився Чистяков. — Давайте ще раз подзвоню.
— Споїв Тетерю, тепер сиди і дивись за ним! — обірвав його Чернушкін. — Та й сам не кращий. Ще ляпнеш зайве сп'яну. Давай номер.
Чернушкін повернувся швидко.
— Друзі-голуб'ята, — радісно потирав він руки. — Ми на коні! Яшко вдома! Зараз приїде.
— Де ж він пропадав?! — обурився Макогон.
— Що я казав? Що? — тріумфував Чистяков. — Я казав, що Яків Архипович не вклепається. Казав?! Ну, казав?
— Казав, казав… Почуваєш ти себе як? Зможеш довести Тетерю додому? А то, дивись, він зовсім розкис.
— Хіба ви мене не знаєте? Я вип'ю відро і пройду, не заточившись, по одній дошці. Я…
— Знайшов чим хвастати! Тебе серйозно питають: як себе почуваєш?
— Дай боже кожному. Нормально. Повний порядочок…
— Тоді забирай Тетерю і на таксі підкинь додому.
— Де він живе?
— Друга Дачна, тридцять вісім.
Чистяков безцеремонно розштовхав Тетерю і, насунувши йому на голову картуза, потяг до виходу.
— Куди ти… мене? Куди? — буркотів той. — Я не хочу… Відчепись…
— Додому. В ліжко.
— Спати пора, спати пора, — загугнявив Тетеря.
— Ну й компанія! — осудливо мовив Макогон. — І чого з тим п'яницею церемонишся? Можеш зі мною погодитись, можеш не погодитись, але коли-небудь Жорка підведе…
— Сам бачу. Але де взяти людину з машиною? Може, в тебе є хтось на прикметі?
— Звідки? А втім, треба подумати. Першого стрічного не візьмеш.
— В тім і справа! Скільки шукаю, а ніхто підхожий не трапляється. Звичайно, ми з тобою можемо купити «Москвича» або «Волгу», та сам розумієш… Почнуть шарпати… Людям очі не закриєш. Звідки у мене машина, якщо я одержую сотню на місяць? Чи в тебе, провідника на залізниці?
— А в Чистякова звідки?
— Не його… Довга історія, довго розповідати… Ти, Опанасе, попередь своїх, щоб сиділи, як миші в норах, анічичирк. Все припинити: і продаж, і пошиття.
— Розумію. Сьогодні ж об'їду.
— Як думаєш з ратином? Багато його в тебе?
— Чимало. Та не хвилюйся. Схований так, що й сам чорт не знайде.
— Ох і пече, — трохи попустив галстук Чернушкін і, засунувши руку в кишеню по хусточку, раптом розсердився. — Будь він проклятий! Нагородив мене подаруночком.
— Чим нагородив?
— У мене його пістолет, — стишивши голос, прошепотів Сергій Олександрович.
— Ти мені не казав, що забрав у Тетері пістолет.
— Тут не дивно, забудеш, як тебе самого звати. Краще підкажи, куди його подіти, як його позбутися.
— Дай мені, заховаю. Знадобиться.
Чернушкін озирнувся на всі боки і швидко передав браунінг Макогонові. Ледве встиг той сховати пістолет, як до столика підкотився Бабченко.