Жовтий князь
- Автор: Барка Василий
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-6888-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Жовтий князь». Краткое содержание книги:
— Про мене! — сказала жінка; себто, їй однаково.
Максим знає: хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи сказати, як Вартимець про смерть розпитував? Вагається пічник.
Дощик перестав; розлилась біляста світлота крізь хмари.
— Виходжу я з колгоспного — знов Вартимець навпроти: випитливо дивиться, радить перейти на цегельний завод — тепер печі перекладатимуть і треба мулярів. Дають сімейні кутки в бараках. І сам би пішов, так прив'язь.
Дякую йому і дивлюся — подобрішав чоловік; він мою думку вгадує:
«Посмієшся, бо говорю по-другому, ніж колись».
«Ні! Порадію…»
Він скинувся і глянув пильно, ніби перший раз бачить:
«Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя перевернеться. Служив їм, як віл, собі рвав жили і всім — підганяв, бо вірив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурні хазяї з собаками. От і я: піду під суд, можуть і в концлагер загнати, і на розстріл, значить, я їм ніщо. Віриш, що є чорти?»
«Злі духи; без личин, як їх малюють».
«Що ж вони, в казанах печуть? На кухні чи де?»
«Без казанів і кухні».
«Гляди, що так! — сказав він. — А то б треба індустрію вести для казанів, на цілу многість; і рудників треба — з безперервною, на чотири зміни, і десятників, кріпильщиків і всяких, бо звідки ж чавун? — і мулярів для печей, і цегельних заводів теж, — силу всього. Дивися, в нас руди повно, а піди казанок купи! — рідко буває, і ціна чортова».
«Там і без казанів, огонь завжди, — кажу йому. — Чи вже будуть грішники і демони, чи ще ні, огонь не гаситься».
«Від чого ж огонь? Ти — пічник і сам знаєш: на чомусь огонь існує».
«Не знаю, — признався я, — там огонь горить не так, як наш. Тут, коли вдарив мороз, який без нічого і ні на чому не держиться, то аж пече. А там не мороз, тільки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де немає милості від Бога — ніякої! Через те все горить огнем. Це однаково, якби хто від сонця сховався в землю: в саму середину. Вже ні хмарка не притінить, ні вітерці не повійнуть, ні деревце ніде не прийме в холодок, — нічого, що від сонця з'явлене, а тільки один огонь. Кажу для прикладу».
«Похоже, що ти влучив! — згоджується Вартимець. — І добре, коли не второпаєм досередини, бо, замісто Сибірюги, туди б гнали етапом. Ось, тепер і мене. З півночі по сніжку втекти можна. Не забудь про цегельний завод: з десяток мулярів приймуть, — мені казали. Скоріше, бо тут зав'яжуть під зашморг!»
Вартимець пішов; а я не знаю, що думати, — чудний він…
— Чого ж чудний? — обізвалася Мар'яна, — в нього серце прокинулось: при біді.
— Правду сказала; так і виглядав, як вирвався з сну до живого дня. Прийшов на край і чує, де став.
— І я чую, — зовсім тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловік на неї дивиться, бо знає: казала завжди, що — на серці. Видно, велика тривога в неї.
— Зостанемося тут? — питає він, згадавши про вирішений від'їзд, можливо — причину страхів.
— Будемо їхати! — заперечила Мар'яна.
Він і сам бачив: треба. Заробітку по хатах жодного. Скорбота обгорнула йому думки від жінчиного передчуття. Один просвіток відкриється: як виїхати.
9
Прибрали на столі Катранники після голодного снідання і, почувши тупіт, виглянули в вікна: комісія! — біжить по садибі, вганяє щупи в грунт.
Мирон Данилович виступив за поріг; дивиться, як нишпорять піднаказки скеповида — важного, ніби індик, і подібно обдутого сизістю, коли мимо проходить, натужуючись і палячи охряними очима, аж в рукавах стіпується, мов шкварком крильним. Виклохтує спересердя:
— Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?
Діткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: «Це мені смерті хочеш, присурганивши з своєї Москви, — за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!» Намірявся сказати, а змовчав: «Хай відбіга кудись, бо ще в хату вскочить і дітей покусає».
Вернувся господар до своїх, що ждали, чи скоро комісію лихо вивіє; а враз — крик, на стороні, де попелище.
Бригадник гукнув під вікно:
— Виходь, опис буряків буде!..
Старші сполотніли: знайдено буряки і тепер скоро кінець.
Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши від тривоги. Небагато буряків, а гамору навкруги — мов знайшли скарбницю царя. Перебирають знахідку в мішечок і складають опис. Шікрятов радий! — і лається; руками підкидає від розбурення, сам стаючи з жовтого і сизого аж червонастий, трішки менш, ніж вириті буряки. В руці щуп, як блискавичний гостряк демона.