Жовтий князь
- Автор: Барка Василий
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-6888-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Жовтий князь». Краткое содержание книги:
Хлопець спершу острашений від брів пічника, навислих, як стріхи, і здоровенних очей: синіх, що ніби аж переливаються повнотою. Сидячи смирно, тицяв картоплиною в олію, після чого обережно вів до губ, — а то розсиплеться. Смачна! — можна розсмоктувати до крихотки.
— Чи не Андрійком звуть? — раптом прогриміло низько з-під колоскуватого кольору вусів, рівно підрізаних і зовсім дрібних, так що хлопцеві дивно: чому крізь них грізний виголос.
— Так звуть, — потверджує гість і здогадується, що пічник пам'ятає його з минулої зими, коли піч лагодив.
— Соли картоплю!
Хлопець послухався і відчув, як смак гострішає і сильно входить в почуття.
Доїв і, обтерши губи, подякував; хотів піти додому.
— Підожди трохи! — наказує пічник.
Відчинив шаховку; обторкав порожні коробки, склянки, капшуки, поки натрапив на грудку цукру: для хлопця.
Той, дякувавши, взяв і відкусив білий гострячок, а решту — в кишеню.
Страх проминав.
— Дядьку, як роблять цукор? — питає Андрій; дивиться ж на піч, криву і низьку: в ворожбита, що всім ставить її, мов картину.
— Везуть білі буряки, що звуться цукровими, — почав пічник. — На завод везуть, патрають і женуть під ножі, вкріплені на колесах: стружка звідти збіга, як шаткована капуста. В казани її вкинули, завбільшки з будинок, і варять. Починається складна пісня — я забув, хоч і знав трохи. Варять так, що з січки, крізь її середні перегородки, як то бува в рослинах, цукровий сік сам висмоктується в гарячу воду, — і вже варять кристалик; додають щось — того я не знаю. Як зварять, наливають рідину в скажені посудини, що крутяться і ревуть гірш від звіра. При сітках кристалик задержується, а рідина відбігає геть. Вибирають рудий пісок і везуть сушити в нахилених бочках, що відкриті з обох країв і крутяться — довго переворушують пісок під протягами. Якось його відбілюють, то мені невідомо. Звідти брав маляс, як мали корову. І робив на заводі трохи: в ливарному цехові гуртом ставили піч.
— А вам хто піч робив?
— Піч — мені?
Хлопець мовчки показав на піч у хаті.
— Я сам! — запевняє пічник.
— Ні, ви дурите…
— Таки правда: я сам! А чого питаєш?
— Погана піч; якби ви ставили, була б гарна, як наша. Регочеться пічник. Аж сльози витирає.
— Е, хлопче, — каже він, зрештою вдержавшись, — про це і приказку складено. Ходім, щось покажу!
Скоро старий і малий сиділи в сарайчику, розбираючи взірець печі з її секретами. Хлопець оглянув знаряддя, гострі і плесковаті,— серед цегли, кахлів, юшок, заслонок, колосників, всякого залізного і дощаного майна, потрібного майстрові.
Спитав про люту загадку кожної печі: «Чому вночі сажа горить?» — і, почувши причину, переминув цікавістю до садиби. Там — обтрушена шовковиця з гілками, простягнутими через двір; всі кажуть, під нею пічник читає в неділю.
Обсипаються огняними листками в присмерку вишні: їх чотири; і одна груша, мов свічка рівна; дві сливи сухуваті, з загрозливими колючками. Рядок тополь вистанув при паркані. Скрізь позаростало; ніколи господарям після праці, в зморі і турботі нужденній поратися з ростиною. На стежці просіяно жорству і пісок.
Поляна біля вишень; нічого нема, а колись був квітник рівні насипи, вкриті зелом, виказують, що красувався в зірчастому обрисі. Принесено купу поколотої цегли — мабуть, господар збирався рисунок відновити.
Затишок. Найдалі від вулиці, закритий кущами бузків і ясминами.
Пригадує хлопець: недалеко пустош, біля якої вчора сидів з Миколою, дожидаючи тата. Ні передчуття жодного, ні здогаду в хлопця; нічого на думці, пов'язаного з майбутньою прикметою місця. Тільки чуття і погляд з більшою певністю спиняються тут, мов трохи звикшись — до іншої справжньості, якої ще зовсім не знати.
Прийшли жінки в двір: пічничиха, а з нею Федора і Катря.
— Мати звеліла бігти додому! — сказала Федора.
Коли хлопець відходив, йому в уяві проблискували видива: як десь тут сховають коштовність. Але відразу треба відсторонитися від того, бо мати заборонила страшно.
Притьма, мов при допиті, стрічається чоловік, дзьобаний і їдкий з лиця, як сірка, серед якої очі горять темною охрою! — палить ними хлопця і находить на нього, чогось прив'язнувши до його двору. Хлопець відскочив набік і, вбігши через хвіртку, оглянувся: причепа поволі рушає далі.
Батько почув про покльованого і здогадався: