Запізніла розплата

— Коли? І де?..

— Зараз, на жаль, я не можу згадати. Сподівався на вашу допомогу, та, мабуть, сам згадаю.

Жіро демонстративно пирхнув.

— Відомо багато справ про злочинців у масках. Не можу ж я пам'ятати всіх. Проте всі злочини мають щось спільне. Більшою чи меншою мірою.

— Є така річ, як індивідуальний почерк. — Пуаро раптом звернувся до нас усіх і заговорив своїм лекторським тоном. — Я зараз маю на думці психологію злочину. Панові Жіро добре відомо, що кожний злочинець має свій, йому одному притаманний метод. Отож поліція, коли її викликають розслідувати, наприклад, крадіжку зі зломом, часто може здогадатися, хто вчинив злочин. Їй про це розповідає метод, до якого вдався грабіжник… Люди — це в більшості своїй тварини, позбавлені оригінальності. Це помітно і в їхньому повсякденному респектабельному житті, коли вони порушують закон. Якщо людина раз у житті і вчинила злочин, то всі її подальші злочини дуже нагадуватимуть перший. Згадайте хоча б того англійця-вбивцю, котрий топив своїх дружин, коли ті приймали ванну. Якби він змінив свою методу, його, можливо, не спіймали б і донині. Але він слухняно підкорявся велінню власної натури, певний, що метод, котрий один раз приніс успіх, ніколи йому не зрадить. І його було покарано за брак оригінальності.

— Що ви намагаєтесь усім цим довести? — глузливо всміхнувся Жіро.

— Лише те, що коли трапляються два злочини, дуже схожі за задумом і виконанням, за ними завжди стоїть один і той же мозок. І я, пане Жіро, зараз шукаю саме цей мозок. І обов'язково знайду його. У нас в руках справжній ключ — психологічний. Ви, можливо, дійсно знаєте все про сигарети і недопалені сірники, але я, Еркюль Пуаро, знаю закони людської психіки.

Ця тирада мого друга не справила на Жіро ніякого враження.

— Щоб допомогти вам, — вів далі Пуаро, — я також раджу не забувати про один факт, про який вас, можливо, не повідомили. Наручний годинник пані Рено наступного дня після вбивства поспішав на дві години.

Жіро здивовано подивився на Пуаро.

— Можливо, він завше поспішав?

— Між іншим, так мені і сказали.

— В такому разі все пояснюється дуже просто.

— Все одно дві години — це забагато, — тихим голосом мовив Пуаро. — І ще не можна забувати про сліди ніг на клумбі.

Він хитнув головою в бік вікна. Жіро нетерпляче ступив два кроки і визирнув з вікна.

— Але я не бачу жодних слідів.

— Ні, — промовив Пуаро, упорядковуючи книжки на столі. — Тут їх нема.

На мить на обличчі Жіро відбилася така лють, що він, здавалося, ладен був убити Пуаро. Раптом двері прочинились, і поліцай Маршо промовив:

— Пан Стоунер, секретар небіжчика, щойно прибув з Англії. Можна йому зайти?..