З-під Полтави до Бендер
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #5
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «З-під Полтави до Бендер». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Твір розповідає про найтрагічніші події у житті українського народу — «Руїну» та останні роки гетьманування Івана Мазепи.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Орлик протер тер очі... «Панове товариство, в похід! В похід!»
Ішли, маючи тільки траву кругом себе і небо над головою.
Трава шуміла, шелестіла, перешіптувалася, небо мовчало, тільки вряди-годи скорою блискавкою підморгувало до землі. На погоду. Вода, татарська перекуска й короткий відпочинок над степовим ставком покріпили людей і коней.
Та не надовго. Коло півночі обгорнула їх така сонливість і втома, що треба було зупинити. Деякі вози прилишилися далеко й лише за годину надтягнули.
Запорожці знову зробили з драбин фігуру, шведи поставили своїх вартових, і табор уснув. Степ тихо шумів, ніби зітхав крізь сон, пригадуючи собі якісь грізні події. Легкий туман підіймався верх трав, ніби людські зітхання підлітали з землі до неба. Крізь туман мерехтіли зірки, мов очі одаліски крізь шовковий серпанок.
Люди голосно хропіли, коні жалісно стогнали. Нарікали на безсовісних людей, що гонять ними, як собаками, й висотують останки сил. Орлик не спав. Був у гетьмана і в короля, балакав з Войнаровським і з Понятовським, заходив до запорожців. А тепер сидить біля могили і думає. З гадки дівчина з-над степового ставка не сходить.
«Я - безіменна, я - непритяменна... Де спиш?.. - Хати не маю... Що п'єш?.. Сльози ковтаю... Чого хочеш?.. Не знаю». Бачив її, чи снилося тільки? Не вмів сказати. Але чув, що вона знову біля його. Ось-ось і промовить голосом калинової сопілки: «без батька, без мами, дрібними ногами мандрую степами не рік, а вік»...
«Сядь собі тут і кажи, звідкіля ти? Чого волочишся степом, мандрівнице сумна?»
Хитається, як билина на вітрі. Тільки очі блудними вогниками мерехтять... Мотрині очі...
«Дивно, як тая Мотря усім нам не сходить з гадки? - каже до себе Орлик. - Де вона тепер?»
І смуток підступає до нього. «Геть! Геть! Не пора на жалібні гадки. Діла треба, щоб направити лихо».
Лихо? І - відзивається голос калинової дудки. «Тихо, цить. Не буди, хай спить... Бачиш? Ще рана тепла і кров ще не скрепла, ще земля від гармат дрижить... А кінь біжить, орел летить... Орлику, Орлику, ти високо літаєш, ти далеко буяєш, уважай, щоб не сторощив крил... Хочеш славу будити з могил, що замордована спить? Якого тобі діла заманулося? Кажи?»
«Визвольного діла!»
«Гадка гарна, але сміла. Чого не сповнив ні Богдан, ні Іван, хочеш сповнити ти?»...
І обкидає його поглядом питливим з ніг до голови. «Га, що ж, Орлику, лети, лети... Від могил до могил пробуй крил, шукай сил, та чи знайдеш, не знаю».
І раменами здвигає. «Не знаю... Я не такого чекаю». «Ти? - питається Орлик. - Ти
хто?»
І протирає очі... ЇЇ нема... Шумить трава, переморгується небо з землею. Які ж ті степи просторі. Мерехтять зорі. Вітер землю до сну колише, ніч на неї холодом дише, табор спить.
Орлик здрімнувся... «Це в мене мабуть від безсонниці, - потішає себе. А, може, й перестуда, щоб тільки не степова лихорадка. Треба бути здоровим, діло жде».
Обтулився буркою і вийшов на фігуру.
Глянув. Трохи возів, трохи змарганих коней і жменька людей. Бувало, що сотник зі своєї сотні більше припровадив.
Довго дивився і наслухував, чи Левенгавпт не йде... Нема... А вже повинен би бути. «Щоб тільки... - але й думати про те не хотів. - Ще тільки того треба, щоб з Левенгавптом щось сталась». Уважно зійшов по драбині й обійшов табор.
Вартові хиталися, як будяки в степу. Один прямо з ніг валився. «Лягай! Я за тебе постою».
«Ваша милість?»
«Кажу тобі я. Лягай!» - взяв від козака рушницю і стояв, поки не прийшла зміна.
І знову ранок і знов похід. Вперед! Вперед!
12.
Увійшли в таку смугу, що звіра й птиці була велика сила. Зайці стадами скакали, дрохви і стрепети перебігали дорогу, здичілі вівці в траві блудили.
Настріляли й наловили того добра, що голоду не потребували боятись.
Забули про небезпеку й потішалися гадкою, який то нині буде полуденок.
«Але чим ми його зваримо?» - журилися шведи. Та козаки й на це вміли собі порадити .
Як коло полудня дійшли до якоїсь балки, то зробили кізяк, висушили його в одну мить на сонці, розвели вогонь ї нажарили баранини, що лиш пальці лижи.
«От якби так горілкою попити!» - зітхав котрийсь.
«Якби так матуся млинців насмажила», - насміхалися з нього.
«А тітка варенухи наготовила».
«Та якби так під грушу».
«Та ще з дівчиною нешпетною»... - приговіркам не було кінця, бо козаки, хоч і збідовані, а пожартувати люблять. Особливо запорожці, бо тим і журитися нема чого. «Діду, діду, село горить, а він торби на плече, і на друге». Але жарти жартами, а пити таки
31
хотілося.
«А підіть ви, дітоньки, в траву та подивіться, чи де вишеньок не найдете, - казав до молодиків січовий дід, що вже їм не раз добре порадив. - Як я туди, літ тому півсотні буде, в Польщу ходив, то лучалися вишні. Здалека й не видно, але як добре в траві пошукати, то знайдеш».