З-під Полтави до Бендер
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #5
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «З-під Полтави до Бендер». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Твір розповідає про найтрагічніші події у житті українського народу — «Руїну» та останні роки гетьманування Івана Мазепи.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Це сказав собі Орлик тут, серед степу, дивлячись на його красу ненаглядну і на його пустку безлюдну, спричинену не так наїздниками, як більше нашою безнастанною внутрішньою шарпаниною.
Людський череп з осиним гніздом, а кругом таке багатство і така краса, якої не знайти в світі. Прикро, соромно, страшно... Батурин, Переволочна, Полтава... І як була ще в нім крихта якогось самолюбства, жадоба слави, охоти володіння, так тепер ті почуття розвіялися з вітрами степовими. Почував себе чистим і покірним, як на сповіді. Почував себе слугою тієї ідеї, за яку тисячі людей згинули під Полтавою, і хто зна, чи не гинутимуть на майбутніх бойовищах. Бог вість де, почував себе, коли не провідником її, так одним із щирих борців за її здійснення. До чого його Бог і воля народу покличе, тим і буде.
Спокійно й самопевно сідав на коня.
Коло восьмої години рано почалася спека. І то така, немов це не ранок, а полудне, не український степ, а пустиня Сахара. На лихо, й вітер ущух, у повітрі висіла одна горяч. З людей піт лився цюрком, коні ледве волокли ногами. Деяких добивали та не кидали, як знак, куди пройшли, лиш білували й по татарському звичаю м'ясо клали під сідло. В'їздили в смугу, в якій не було дичини, - пригодиться.
Разом із спекою і спрага росла. А тут і ягід не було. Язик в'ялило. Здавалося, до піднебіння присохне. Ще трохи, і валка трупом ляже, як караван на пустині.
На щастя, саме тоді, як сонце стояло прямо над головою і своїм промінням, як списами, прошибало людей, почувся напереді крик: «Вода! Вода!»
Люди й коні прискорили кроку. Бігли туди, де в придолинці, ніби дзеркало срібне, вилискувався невеличкий степовий ставок. Припали до нього й пили, пили. Ні старий гетьманський мед, ні угорське вино не смакувало так, як та чиста вода.
Годі було їх відірвати від неї. Розтаборилися, витягали конятину з-під сідел і пирували по-татарськи. Від води легеньким холодком подувало.
Зробили з драбин козацьку фігуру і заглядали «на край світу.»
Тільки трава, ні звіра, ні чоловіка не було видно. Могли безпечно спочити.
На фігурі вартові змінялися. «Хлопці, не спіть! - гукав на них Орлик, - Полудниця іде. Пакости людям робить. Як задрімає котрий, то друлить його згори і буде сміх».
Справді, мабуть, тільки сміх був би, бо в тую траву все одно, що в перину впасти, навіть не потовкся б.
Але мало було таких, що не спали б, хіба піші, що присілися на возах і виспалися добре. Їх то і призначували до варти, бо кінний народ, напившися води і закусивши конятиною, засипляв, як мухи.
Степ ледве мріє, тирса половіє, тихо, заснуло лихо - цить... Хтось іде... Де?.. Не бачиш?.. Іде і плаче - без сліз... Чумаче, чумаче, де твій віз?.. Віз без коліс, без занозів ярма, а волів нема. Гукаєш дарма, тільки котиться луна степами, ярами, аж докотиться до батька і до мами, до твоїх воріт. Вийдуть жінка і діти і будуть на шлях глядіти, гіркий їх світ... Чумаче, чумаче, де твій віз?
Хтось іде степами і плаче словами без сліз. Козаче, козаче, де твоя рушниця, де шабля-дамаска, дівоча ласка, де твій спис?.. Розбита рушниця, пуста порошниця, спис торчить у спині, сам ти на купині лежиш... Як тобі там спиться, чи дівчина сниться, скажи... Чого ж ти лежиш і мовчиш, козаче?
Хтось іде степами і плаче словами, без сліз... Ах, де ти?.. Пріся, Мотря чи Орися, мовчиш? Озовися, непритяменна ти?
Я безіменна, я непритяменна, я, не я. Без батька, без мами, дрібними ногами мандрую степами не рік, а віки... Де спиш?.. Хати не маю... Що п'єш?.. Сльози ковтаю... Чого хочеш?.. Не знаю... Була над Пилявою, погралася славою, була під Зборовом, упилася здорово червоним вином-дурманом... Потім мене хтось вхопив, заніс під Конотоп. «Гей, гук, мати, гук, де козаки йдуть, та поперед себе вороженьків облавою пруть...» Було і нема... Дарма.
Дарма! Минулого не завертати, тим, що були - не бути, лящать над спинами прути... Волга, таволга, Волга-таволга, раз, два, три. Хрести, хрести, хрести, хрести. Перехристи мене, братчику, перехристи. Та не жменею і не кишенею, а шаблею, о так, о так, візьми шаблю в кулак: во ім'я Отца і Сина, хай буде ніч горобина і Святого Духа, хай буде заверюха, хай буде заверюха, хай буде бій-перебій, кріпко стій і не млій, бо це бій сумлінь, - амінь.
Козаче, козаче, козаче... Хтось іде степами і плаче словами без сліз.
Сонце, як човен, золота повен, плило по хвилях трав. Горів обрій.