Танці шайтана
- Автор: Логвин Юрий
- Серия: На козаку нема знаку? #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: "Теза"
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Танці шайтана». Краткое содержание книги:
Друзі кличуть характерника Баламутом, а вороги — Шайтаном.
Та до чого веде затятого відчайдуха таємниця смерті останнього рукоположеного лицаря — діда Пацюка?
Вражаюча історична реконструкція. Легка і захоплива оповідь, сповнена справжніх характерницьких таємниць, дарує кілька годин невідривного задоволення.
У 2007 році Юрій Логвин за цей твір став дипломантом літературного конкурсу «Коронація слова» у номінації «романи».
А ще кілька тижнів по тих відвідинах садиби рибацької вдови рябий песик не хотів заходити до хати. Якщо стара вдова брала його за обручку і тягла до хати, він скавулів, огинався, і, зрештою, вирвавшись, тікав кудись під розсохлого старого човна.
Потім песик все ж заспокоївся і забігав до хати. Але завжди обминав те місце, де стояв чоловік у киреї з відлогою.
Споглядаючи таку чудасію, рибацька вдова хрестилась. І йшла помацати в закапелку комина, а чи не щез раптом той здоровенний срібний таляр, як ото вмить і назавжди щез із хати странній. Але таляр ваговито лежав на місці.
А на першу монету, як і загадав странній, вона собі аж п'ятеро гусей купила і молитву замовила за упокій душі закоханих утоплеників.
Чоловік у киреї, з підіткнутими полами, плавно скотився з горба на річище.
Широко човгав лижами по твердому злежалому снігу. Пробіг може сотні півтори саженів, як став і плавно, ніби послизгом, підплив до кущів осоки. За осокою у просвіті між товстенними вербами пообіднє сонце золотило злежалий сніг на схилі високої груди. І синіми тінями чітко малювало сліди аж до буйних заростей реп'яхів на самісінькому версі.
Мандрівець нахилився, відв'язав лижі. Потім і лижі, і палиці ніжно обгорнув накидною сіткою з безліччю глиняних грузилець, а тоді туго стягнув плетеною шовковою шворкою. І все закинув за спину, як ото мушкета чи карабіна.
Коли чоловік підступив до початку слідів всякі сумніви в нього пропали — чоботи були невеличкі, як ото на підлітка. У кількох місцях, де сніг не обсипався, добре відрізнявся відбиток підківок. Підківки були і на каблуках, і на носках.
«По таких карбах і панський лакиза слід пожене! Ах ти ж матері його ковінька!» — закляв шукач і подерся вгору по крутому схилу. Кілька разів він зависав на одних руках, вчепившись за кущі. Вже перед самісіньким верхом покотився вниз. Але затримався і рачки виповз нагору.
По слідах спочатку поспішив до урвища, що нависло над опариною. Та на півдорозі до урвища побачив за кущами реп'яхів, що ті ж самі сліди ідуть назад від прірви. Тільки трохи нижче по схилу на Північ.
І він, не гаючи часу, пішов по тих слідах від Дніпра.
В якомусь бляклому небі сонце невпинно спускалось до обрію.
«Треба швидше до тих Трьох Ярів дістатись!» Знову став на лижі і широкими розтяжистими кроками, щосили штовхаючись налицями, побіг гребенем високого груда.
Здоровенні зграї щиглів, чижів і чечіток, налякані бігом людини, із голосним криком пурхали з поживних реп'яхів.
І спалахували в променях передзахідного сонця сотнями червоних, жовтих, рожевих і білих самоцвітів.
На рівному і на невисоких пагорбах подорожній був добрим лижварем.
Та при крутому спуску з гори на шлях не втримався на ногах і впав з усього розгону.
Далі він не став спускатись на лижах. Одну лижу, що лишилась на нозі, зняв. А до другої пробився, кульгаючи і борсаючись у глибоких кучугурах.
Коли ж він спустився в найглибшу улоговину перед Трьома Ярами, то тут і згубив сліди підкованих чобітків. Вони кінчались за яких десять сажнів біля краю шляху. Далі все було затоптано людьми, заїжджене полозами саней, забите дрібними ратицями овець і кіз, копитами коней, ратицями волів і корів, слідами собак. Тільки в кількох місцях побачив виразні, окремішні людські сліди. Здоровенні сліди, сліди личаків. Але не нашого плетива, як на поліссі. А поруч сліду личаків ще й здоровенні ведмежі сліди.
Проте далі й сліди дивних личаків, і відбитки ведмежих лап було затолочено людьми.
На всяк випадок, странній пошкутильгав до Третього Яру. Там слідів було зовсім не густо.
Всі сліди завертали сюди, до Другого Яру.
А на південь, у Перший Яр, не показував жодний слід!
Зрозумівши, що витрачає дорогоцінний час, поки світить сонце, він поспішив Середнім Яром.
Він краще затягнув пояс і поправив відлогу, бо починав наче потягувати гострий вітерець.
Якийсь вершник, підпило мугикаючи, ще здаля, в спину, спитав чоловіка у темній киреї:
— І чого ти, очкурю, шастаєш по дорозі? Золотого згубив?
Чоловік з-під відлоги хрипко спитав:
— Ведмедя і литвина у личаках не бачив?
— То ти ведмедя згубив, очкуре сраний? Ох-хо-хо! Ведмедя?!! Ох-хо-ха-ха!
— Чоловіче, як не бачив, то їдь собі з Богом!
— Та ти мені, козаку… Та щоб я ото їхав?!