Танці шайтана
- Автор: Логвин Юрий
- Серия: На козаку нема знаку? #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: "Теза"
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Танці шайтана». Краткое содержание книги:
Друзі кличуть характерника Баламутом, а вороги — Шайтаном.
Та до чого веде затятого відчайдуха таємниця смерті останнього рукоположеного лицаря — діда Пацюка?
Вражаюча історична реконструкція. Легка і захоплива оповідь, сповнена справжніх характерницьких таємниць, дарує кілька годин невідривного задоволення.
У 2007 році Юрій Логвин за цей твір став дипломантом літературного конкурсу «Коронація слова» у номінації «романи».
Отамана вони врятували, а коня його під кригу затягло. Ми, рибалки, знаємо, що з Дніпром-батьком не можна жартувати! Думають, як крига постала товстенна, то можна й не берегтись, бігати, як по полю?! Еге, як би не так! Ага, в хлопчика ще була вчена сорока. «Бабамама» говорила.
— А хлопчик не пішов під кригу?
— Тю на тебе, чоловіче! Ну як ти не розумієш? Я ж тобі по-людськи кажу: коли гайдуки повернулись до мене сушитись, один все поривався вловити хлопчика. Бо хлопчик тоді тікав від опарини, коли вони скакали до опарини. А коли вони до мене їхали сушитись, то хлопчик десь у кущах подівся…
— А куди гайдуки збиралися далі? Не казали?
— Та я ж тобі казала, що вкрали в мене гуску і подалися пиячити до війта.
— Не плачте, матінко. Ось вам гроші… Та я вас знов питаю не про війта, а куди збирались гайдуки?
— Не знаю… Та певно, що назад до свого пана, щоб похвалитись, що втікачів під кригу загнали… А гроші твої, чоловіче добрий, я не візьму, бо я тебе не знаю. І не знаю, чи такі великі гроші чисті?
— З моїх рук вони чисті. А до мене — не знаю. На грошах завжди є кров.
— Я не про те, чоловіче. Я про те, чи вони не чортові?
— Не чортові. Ви, матінко, на них купіть собі гуску. А ще замовте службу по парубкові і рабині.
— Тю на тебе, чоловіче! Та вона ж поганської віри! Ти що — нехрещений чи єретик?! Га?
— А часом він вам не казав, що вона хоче хреститись?
— Та казав… І вона казала. Вона й «Отче наш», як всі вечеряли, не збиваючись, сама проказала… А до чого це ти?
— От і замовте службу по утоплених… А мені оце скажіть: чи на річці де є опарини?
На річечці немає опарин. Але трясовина там навіть у люті морози не застигає… Хочеш подивитись на опарину?.. Страшна опарина. За один день двойко забрала… І коня затягло під кригу… Течія там!… Думаєш знайти хлопчика?.. Хто ти йому будеш?
— Батько!
— Схоже. Щось у ньому таке затяте, як і в тобі. Він щось говорив наче, що батько йому наказав іти до Києва, якщо він не повернеться на…
— Покрову…
— Точно, що малий такий навіжений, як і ти! Ну хто при здоровому глузді серед зими одну дитину жене до Києва? Та ще в наш час?! А воно таке мале, а таке запекле, що й пішло!.. Ну, обоє рябоє — що син, що татко! Ага… Ти, якщо хочеш його наздогнати, якщо він не замерз десь у яру, то йди шукай його сліди отам о на кручах… Ці, як вертали до мене сушити отамана їхнього, сліди хлопчика загубили під вербами…
— І ви, моя матінко, це все пам'ятаєте?
— Як треба, то все згадаю! Ще не здитиніла!
— Тоді треба, моя матінко, щоб ви пригадали, а чи не збирались вони куди далі після війта?…
— Щось говорили, що треба в садибу панську сповістити про втікачів і на ярмарок заскочити. Гріх, казали, ярмарок проминути…
— Де на ярмарок найкращий шлях?
— Тільки один є подом. Бо горбами зараз далеко не зайдеш. Отам о, через річечку, за грудами сходяться Три Яри. Ти їх одразу пізнаєш. Через середній яр якраз вийдеш на ярмарковий шлях… Ага, і ще от що пригадала: той говорив, що на ярмарок приїде якийсь Сметана на новім коникові. Всі вони говорили, що коник добрий пробіяка.
— Якої масті — не згадували?
— А як же! Половий коник під турецьким сідлом.
Чоловік замовчав. Здавалось, що він навіть не дихає.
Стара теж застигла і мовчала.
Мовчанка тяглася неймовірно довго.
Нарешті, чоловік під киреєю глибоко вдихнув повітря і голосно видихнув. — Пригадайте, — прохрипів спраглими вустами, — моя матінко, а чи не говорили вони — чого цей Сметана так на ярмарок поспішає? Цього коня продавати? Чи ще чого?
— Та ні, всі сміялись, що він до якоїсь шинкарки на зальоти.
— Що за шинкарка? Вдовиця?
— Та ні! Говорили тільки, що в неї чоловік — дурень, та дві гарні дочки.
— До такої старої полюбовниці? Щось воно не того…
— А я хіба знаю?..
Чоловік помовчав, а потім, вирівнявши і дихання, і голос, проказав:
— Матінко моя! У вас на комірних дверях добра сітка висить. І кармачок теж. Позичте, якщо ваша ласка…
— Бери!… Ти його заріжеш, чи задушиш, чи цуркуватимеш?
— Я його на кармак вловлю і на кукан насилю.
— А сітка?
— А сітка на панських псів… Ось що, моя матінко, раптом сітка порветься, чи кармак лусне, і я не зможу позичене повернути — то ось вам застава!
І чоловік дзвінко припечатав на кришку діжки з квасом цілий йохим-сталяр…
Стара не утрималась і зі шпарки дверей стежила, як раптовий гість іде вниз по глибокому снігу поміж яблунями. Скинув з плеча ті довгі свої чи шисти, чи довгі дощечки. Поклав на сніг. Щось, нахилившись, робив із ними. Нараз випростався трохи, нахилившись ніби вперед, змахнув і вдарив тонкими шистами у сніг. І зразу посунувся з місця і отак о, напівзігнувшись, полетів униз, петляючи межи засніженими яблуньками та вишеньками.