Діти Капітана Гранта [з ілюстраціями]

— Ну, от бачите!

— Так, але Дрейк запевняє, що англійці вищі зростом за найвищого патагонця.

— Звісно, що йшлося тут не про англійців, — обізвався майор презирливо. — Напевно, то були шотландці.

— Кевендіш запевняв, що патагонці — народ міцний і високий на зріст, — продовжував Паганель. — Гавкінс говорить про них як про велетнів. Лемер і Схоутен твердили, що їхній зріст сягає одинадцяти футів...

— От і гаразд! Ці люди гідні довіри, — мовив Гленарван.

— Так само, як і Вуд, і Нарборо, і Фалькнер, а на їхню думку, патагонці — люди середні на зріст. Правда; Байрои, Ла-Жіроде, Бугенвіль, Уеллс і Картере кажуть, що зріст патагонців у середньому дорівнює шести футам і шести дюймам, тоді як пап д’Орбі-ньї, учений, який найкраще знайомий з цією країною, вважає, що їхній середній зріст становить п’ять футів чотири, дюйми.

— Як же тоді знайти істину, коли свідчення вчених такі суперечливі? — спитала Елен.

— Істина полягає в тому, що в патагонців ноги короткі, а тулуб довгий. Отож жартома можна сказати так: люди ці мають шість футів зросту, коли сидять, і тільки п’ять, коли стоять,

— Браво, мудрий учений! — вигукнув Гленарван. — Мабуть, так воно і є!

— Ну, а якщо патагонців узагалі не існує, тоді відпадають і всі розбіжності, — продовжував Паганель. — А тепер, друзі мої, додам наостанку: Магелланова протока чудова і без патагонців.

У цей час «Дункан» огинав півострів Брунсвік між двома мальовничими берегами. Крізь густі крони дерев майнув чилійський прапор, а потім з’явилася дзвіниця церкви. Протока котила свої води серед величних гранітних масивів. Підніжжя гір ховалося у пралісах, а вершини гір, вкритих вічним снігом, не видно було за хмарами. На південному заході підносилася гора Тарн заввишки шість тисяч п’ятсот футів.

Після тривалих сутінків запала ніч. Денне світло непомітно згасло, і на землю лягли м’які тіні: На небі засяяли яскраві зорі. Сузір’я Південного Хреста вказувало мореплавцям шлях до Південного полюса. Серед цієї осяйної темряви, при світлі зірок, що заміняли в цих краях маяки цивілізованих країн, яхта відважно продовжувала свій шлях, не кидаючи якір в жодній зі зручних для стоянки бухт, яких було так багато вздовж узбережжя. Раз у раз реї яхти зачіпали гілля південних буків, що нависали над хвилями, часто її ґвинт збурював воду в гирлах великих річок, піднімаючи з насаджених місць диких гусей, качок, куликів, чи-рянок і взагалі все пернате царство цих болотистих місць. Невдовзі з’явилися якісь руїни і зсуви. Ніч надавала їм величного вигляду. Це були похмурі залишки покинутої колонії, сама назва якої має па віки спростувати думку, що місцевість ця родюча, а ліси багаті на дичину. «Дункан» проходив повз порт Голоду.

На цьому місці 1581 року оселився іспанець Сармієнто разом з чотирмастами емігрантами. Тут він заснував місто Саи-Феліппе. Частина поселенців загинула від лютих морозів., Голод добив тих, кого не виморозила зима. І 1587 року корсар Кевендіш знайшов останнього з чотирьохсот нещасливих емігрантів, який помирав з голоду на руїнах цього міста, що проіснувало шість років, а здавалося, наче стоїть шість століть.