Загублена земля. Темна вежа III

— А чия ж тоді щелепа в тебе в руках, Роланде? — спитав Едді.

Роланд підняв кістку вгору, довго й задумливо її роздивлявся, а тоді впустив на коліна.

— Пізніше, після Джейка… коли він помер… я наздогнав чоловіка, на якого полював.

— Волтера, — сказала Сюзанна.

— Так. Ми побалакали. Я і він… ми довго розмовляли. Аж ось я заснув, а коли прокинувся, Волтер був мертвий. Мертвий уже сотню років, якщо не більше. Від нього не лишилося нічого, крім кісток, що саме по собі відповідало ситуації, бо ми розмовляли в місці для кісток.

— Ого, мабуть, балачка таки була довгою, — сухо сказав Едді.

Почувши це, Сюзанна трохи насупила брови, але Роланд лише кивнув.

— Дуже–дуже довга, — підтвердив він, дивлячись на вогонь.

— То ти вирушив уранці і вже ввечері був біля Західного моря, — сказав Едді. — І тієї ночі повилазили омаромонстри, так?

Роланд знову кивнув.

— Точно. Але, перш ніж залишити місце, де ми з Волтером розмовляли… чи спали… чим би не була наша балачка… я вийняв з його черепа цю кістку. — Він підняв щелепу, і помаранчеве світло знову ковзнуло по зубах.

«Волтерова щелепа, — подумав Едді, і його пройняв холодок. — Щелепа чоловіка в чорному. Пригадай це, любий Едді, наступного разу, коли почнеш думати, що Роланд начебто свій хлопець. Він весь час носив її з собою, наче якийсь… людожерський трофей. Гооосподи».

— Я пам'ятаю, про що подумав, коли взяв її, — сказав Роланд. — Дуже добре пам'ятаю — це єдиний мій спогад з того часу, який мене не підводить. Я подумав: «Дарма я викинув те, що знайшов, коли зустрів хлопчика, це призвело до нещастя. Ось гідна заміна». Але тієї миті я почув сміх Волтера — його неприємний, схожий на хихотіння сміх. І голос його теж долинув до моїх вух.