Дядечко на ім’я Бог
- Автор: Положій Євген
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4494-5
- Жанр: Путешествия и география
Электронная книга - «Дядечко на ім’я Бог». Краткое содержание книги:
Ми повечеряли рисом і куркою-гриль у досить пристойному, але недорогому кафе «Єрусалим» у центрі Аммана. Розгризаючи курячі кістки, я чомусь згадав листівку, яку подарував мені на пам’ять Мехмет: хлопчина років 14-ти з «калашем» у руках на тлі прапора Палестини, неіснуючої країни, а знизу надпис «Єрусалим — наша столиця». «У мене там батьки досі живуть, — із сумом сказав Мехмет, — колись ми всі жили в Єрусалимі». У кожного — свій біль. З такою листівкою, думаю, мене б точно не пустили в Ізраїль. Там, боюся, з цього приводу зовсім інша думка. Дивний світ.
Сирія. Дамаск.
П’ять днів кохання. 9—15.03.
На прощання Цунуоке-Шаміль подарував мені — за те, що я опікував Люсі у Петрі, — свій поношений військовий капелюх. Усередині карбідом, як зазвичай робиться в армії, щоб не плутатись, де чиє, написано: «Басаєв». Ого! «Куди ти зараз?» — «Дамаск». — «Чудове місто. Залиш емейл-адресу», — попрощався японець.
Поки чекали таксі, я заглянув у пошту. На ящику висів лист від якогось ZZZ. Файл в атачменті відкривався довго, а коли відкрився, я побачив світлину: чоловік років п’ятдесяти у військовій формі на тлі високих гір, у вицвілому зеленому капелюсі, дуже схожому на той, що тільки-но подарував мені Цунуоке-Шаміль. І жодних коментарів. «Осі, Осі! — Іко енергійно махала рукою на вході, — таксі чекає! Хутко!» — і я, лишивши хлопчині-адміністратору на столі динар, не чекаючи здачі, вибіг на вулицю.
Дорога запам’ яталася однією пригодою — в машини лопнуло праве заднє колесо. Ми їхали досить швидко, тому ще пощастило, що лопнуло не переднє. Водій зупинився на узбіччі, відкрив багажник і мрійливо подивився всередину. «Проблеми?» — запитав я, підозрюючи, що там немає запаски. «Таке в мене вперше!» — розгублено відповів таксист. Наша невеличка аварія трапилася якраз під рекламним біг-бордом автомобільної фірми «Хьондей», і прикол полягав у тому, що таксі було також марки «Хьондей». Я сказав про це японцям, вони зареготали. Я поміняв колеса за п’ять хвилин. Японці дивились на мене, розкривши роти, вони ще не забули про радіатор у Петрі. «Ти — автомеханік?» — запитав Тетра. «Ні, я звичайний український інженер!»
Весь шлях до Дамаска я розмірковував над тим, чому японці скрізь так упевнено почуваються. Грошей у них якщо й більше, то не набагато, принаймні у студентів, англійською вони володіють на тому ж рівні, якщо не гірше. У Пальмірі я зустрів подружжя, яке взагалі знало лише десять слів, і нічого, без проблем. Досвід подорожей? Так, можливо, але хоч так, хоч інак, ми перебуваємо в чужому культурному середовищі. І тут до мене дійшло — надписи! Скрізь надписи, назви японських фірм: «Соні», «Панасонік», «Мазда», «Міцубісі», «Хонда», «Тойота» і теде! Це однаково, якби всюди було написано «Динамо-Київ»! Мені б це гріло душу, ще й як! Тому вони і почувалися скрізь, як удома, бідні японські студенти, які всі канікули вештаються по світу в пошуках пригод і вражень. ІМХО.[1] Але найкрутіші в цьому плані, певне, америкоси — їхні президентобакси стирчать з усіх кишень світу. Рекламний ролик Федерального банку США: на тлі стодоларової купюри, яка заповнює собою на мапі світу континенти і країни під звуки американського гімну на екрані зявляється надпис: «Бакси. Америка, яка завжди з тобою!»
На сирійському кордоні — жодних непорозумінь, ніхто не перевіряє наші речі на наявність книжок на івриті; поставили візи, взяли гроші — таки 36 дол. з кожного — велком! В очі відразу впало, що Сирія набагато бідніша за Йорданію, бідність буквально літала в повітрі. Таксист нас висадив майже в центрі Дамаска на зупинці зі смішною для мого вуха назвою Барамка. Звідти, економлячи кошти, ми рушили пішки і перше, що побачили цікавого, — старий тепловоз на турецькому залізничному вокзалі — спадщина окупації. Готель називався «Аль-Рабіє», тобто «Весна», дуже дешевий, типовий близькосхідний гест-хаус у старому місті,
в самому центрі Дамаска, із красивим внутрішнім двориком і невеличким садом. Хіба не романтика — жити в самому серці найдревнішого міста світу? Японці оселилися втрьох, а я добу жив у даблрумі з високим молодим британцем на ім’я Річард. Я майже не розумів його англійської, він весь час так швидко і палко розповідав про свою наречену, медсестру з Бірмінгему, що я ледь у неї не закохався сам. Потім Річард з’їхав, і я півдоби жив сам. А потім — з Іко.
1
ІМХО — (з амер. — In my humble opinion) — на мою скромну думку.