Дядечко на ім’я Бог

Пройшовшись далі вулицею, я натрапив на недороге кафе. Однак з’їв я небагато, швидко відчувши, що ситий. Дивно: маючи зріст метр вісімдесят п’ять і вагу дев’яносто п’ять кілограмів, я завжди їв багато. Тіло продовжувало усіма м’язами жалітись на нечувані навантаження, на які я прирік його в Петрі. Рецепт, як я зрозумів, один — рухатись. Я запитав у офіціанта, як пішки добратися до цитаделі. Виявилося, що шукати центральний вхід зайве — майже навпроти амфітеатру є східці. Усе-таки у вільному пересуванні по світу є очевидні переваги: «На огляд пірамід — півгодини, тут вам — десять хвилин, не губитись, триматися гурту, за прапорці не забігати, збираємося за п’ять хвилин біля автобуса...» — і така інша дурня. Тебе ганяють, як вівцю, ти відчуваєш себе наче полонений, а гід — це твій добрий конвоїр. А я оце спокійно фотографував собі амфітеатр, який було чудово видно з оглядових майданчиків, ніжився на весняному теплому сонечку і неквапно піднімався східцями вгору.

Амман із висоти цитаделі як на долоні. Вражав велетенський йорданський прапор, який майорів над містом на вітрі на височезному шпилі. Нагулявшись фортецею, я присів на залишки стіни із західного боку. Переді мною розляглися, певне, не найсучасніші й не найпрестижніші квартали йорданської столиці: дво- або триповерхові будинки переважно світлих кольорів, щільно збудовані на пагорбах. Ліворуч на стіні, метрів за двадцять, сидів чоловік похилого віку і щось нотував у зошиті. Вітер тріпав його сиве волосся, він то писав, то підпирав голову рукою і довго дивився вниз, на місто, — здавалося, що він пише вірш або заповіт. Я також вирішив трохи перепочити і спокійно підбити перші підсумки майже трьох діб подорожування. Отже, судячи з усього, батько не поспішає на побачення зі мною і не збирається змінювати стилю спілкування. Найпевніше, це й далі будуть якісь незграбні шаради-повідомлення. Наскільки я розуміюся на міжнародному становищі, військові консультанти тепер потрібні в Сирії чи Ізраїлі, хоча листа написано в Дамаску, — але це таке: написати можна що завгодно. Може, він працює в Іраку: там уже рік, як іде війна, хто його знає... Сирія й Ізраїль — вороги: кажуть, на кордоні сирійці перевіряють навіть книжки й записники, — і якщо знаходять хоча б слово на івриті, візу не отримати ніколи. Це вже не кажучи про наявність самої ізраїльської візи в паспорті — можуть і побити. В Ізраїль із Йорданії можна в’їхати без перешкод, а от як потім? Є, кажуть, один хитрий спосіб через міст короля Хусейна потрапити на добу до Ізраїлю — там до паспорта приколюють лише відповідний папірець, тобто документ лишається чистим... Але яка мета моєї подорожі? Що хоче повідомити мені батько? Я написав мамі СМС із цим запитанням ще вчора ввечері, але відповіді так і не дістав. Мама лише питала, чи все добре, а моє питання геть зігнорувала. Найбільше я хвилювався про Бірму: в неї мала бути тічка. У такі дні за нею треба дивитись в обидва, проґавиш — і все, народяться якісь байстрюки від недоношеного колі чи боксера. Ні, це зовсім не ревнощі, — я лише піклуюся про свого пса, я хочу Бірмі добра. Я усміхнувся — точно так завжди каже мама, коли хоче в чомусь мене переконати!