Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
- Автор:
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 966-03-2558-4
- Жанр: Народные сказки
Электронная книга - «Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин». Краткое содержание книги:
— Мене також, — відповідає кінь, — мій господар вигнав. Заким був молодий, здоровий, добре робив, орав, возив його, то він і тримав мене. А тепер я вже старий, робити не можу, то він і прогнав мене. Давай підемо разом.
Так і пішли собі кінь із псом дорогою, розповідаючи один одному про свою біду. Коли це зустрічають вони кітку, яка сиділа і дуже плакала. Вони зупинились, і кінь запитав:
— Що ж з тобою, кіточко?
— Така в мене біда велика. Заким була молода, гарна, ловила мишей, то всі мене любили в домі, шанували, добре годували. А тепер, коли я стала стара, негарна, вже й мишей не можу ловити, то мене і вигнали.
— Не журись, кіточко, — каже кінь, — в нас таке ж саме нещастя. Підемо з нами, разом легше буде.
Ідуть вони тепер разом далі. Дуже змучилися, вже і їсти хочуть. Аж раптом біля лісу зустріли вони півня, який гордо йшов їм назустріч.
Зупинив його кінь і розпитав, чого він так далеко зайшов від села. А півень відповів:
— Та біда в мене велика. Заким був молодий, веселий, бігав по дворі, жартував з курочками, рано будив господарів, то і тримали мене в дворі. А тепер став старий, нічого не можу робити, навіть курочки не дивились на мене, тікали, то господар і прогнав мене. То хоч ви не залишайте мене одного, візьміть із собою.
Пішли вони всі четверо далі. Якраз ніч застала їх у лісі. Почали вони шукати, де б можна переночувати. І раптом побачили вони вогник. Зраділи. На цей вогник і пішли вони. Перед хатиною зупинилися. Заглянули у вікно, — всі так і повідскакували злякані від вікна. Вони побачили, що в хаті за столом ділили свою здобич страшні ненажерливі збуї. Вони там щось кричали, сміялися, потім вечеряли і полягали спати. Ранесенько вони побігли в ліс.
Кінь зі своїми приятелями почали думати, що їм зробити, щоб прогнати цих страшних збуїв з хатини, бо скоро зима, а їм нема де жити. Вдень були вони в хатині, і збуї не приходили. Видно, що збуї з’являються тут лише вночі.
Вночі, коли мали прийти збуї ночувати, кінь порозставляв своїх приятелів по місцях: кіт ліг на піч, пес біля порога, півень над дверима; а сам кінь ліг під деревом на подвір’ї.
Десь опівночі зчинився шум, крик. То поверталися страшні збуї. Найстарший збуй посилає одного з них, щоб той засвітив свічку. Зайшов він до хати. Лише простягнув руку, аби взяти сірник з комина, а кітка лап за руку, до крові подряпала. Збуй з переляку закричав і почав тікати. Тільки він за поріг, а пес кинувся на нього, сильно ноги покусав. Ледве живий вибіг на двір, а тут ще кінь копитами в плечі, в плечі. Тут півень як закукурікав, аж всі збуї перелякалися.
Прибіг він переляканий до збуїв:
— Йой, яке там страшне є! Більше туди не піду. Лише я простягнув руку за сірником, а мене щось ножами, ножами по руці. Я почав тікати, а він таки за мною і ще кавалок литки відрізав, надворі мене здогонив і патиками в плечі, в плечі, а там якийсь ще кричав: «Лапай його, лапай, давай сюда!» Я ледве звідти живий втік.
Не хотів старший збуй вірити цьому, але до хатини побоявся йти.
На другу ніч старший збуй сам пішов до хатини, думав, що вже нікого немає. Але ледве ноги притягнув. Більше збуї не приходили до тої хатини, боялися.
Так кінь, пес, півень і кітка прогнали збуїв з хатини і залишилися жити в лісі в цій хатині. Вона і понині стоїть там в лісі, де живуть кінь, пес, півень і кітка мирно, дружно і без сварок.
Кіт
Був у діда та у баби кіт. І такий, що все на шкоді так і жив. Раз баба дала йому за це доброї прочуханки, він і втік од них в ліс. Наловив собі там пташок, наївся і забрався на ніч в зайчикову норку. Приходе заєць. Кіт з нори як замурчить та як присне! Заєць злякався і подався до лисиці. «Лисичко-сестричко! Ходім виженемо щось із моєї хатки». Лисиця прийшла та каже: «Хто, хто в зайчиній хатці?» А кіт з нори оп’ять як присне та: «Яву! Яву!» А лисиця та заєць думали, що він каже: «Я вас! Я вас!» Та й полякались.
Позвали вовка, потім ведмедя, а далі кабана. Ніхто не вигнав. От вони і стали радиться, що робити. «Вже ніщо, — каже лисиця. — Молебень треба правити».
Стали каждий по-своєму співати. А лисиця хвостом ковиля, бач-ся, будьто кадилом маха, а, порівнявшись з норою, поклониться. Тут кіт: «Мяу! Мяу!» А їм вчувається: «Мало! Мало!» Вони ще більший крик підняли.
Кричали, кричали, поки із мочі вибились. «Що ж йому ще?» — думають вони. «А ось що», — каже ведмідь і кинувся додому, приніс щільник меду та й суне потихеньку до нори.