Женька Жменька-Едісон
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Женька Жменька-Едісон». Краткое содержание книги:
Та тільки-но хлопці відчиняють кабіну телефону-автомата і дістають кусачки, як іззаду лупає чийсь голос:
— Ви що тут робите, шкети?
… Так починаються цікаві й несподівані, смішні, а часом неприємні пригоди «винахідника» Женьки Жменьки та його «асистента» Коті Оберемка, про які ви дізнаєтеся, прочитавши цю гумористичну повість.
Не страшно було і потім. Не страшно, але боязко. Не страшно тому, що їм поки що нічого не загрожувало, а боязко, бо вони не знали, де вони.
… Вони ще йшли трохи по інерції, йшли, а потім настав час і задуматись, куди ж вони, власне, йдуть? І от коли задумались, то їм стало не тільки боязко, але й голодно. Так, ніби й не снідали сьогодні вранці. Та що там сьогодні вранці! їм вже почало здаватися, що вони вчора ввечері навіть не вечеряли. А коли минула ще година, то Котя почав ставити під сумнів і позавчорашній обід. Неприємно було те, що обидва тепер не знали, як вибратися з лісу.
— Що ж тепер робити? — запитав Котя.
— Сядьмо і подумаймо, — запропонував Женька, бо це було найпростіше.
Так вони й зробили. Взяли і сіли. Сіли на замшілому пні. Пень був широкий, обом місця вистачило.
— Їсти хочеться, — почав скиглити Котя.
— А ти знаєш, — відповів йому Женька, — що людина може жити без їжі сорок днів.
— І отак нічого не їсть? — вжахнувся Котя.
— Отак нічого не їсть. А без води і трьох днів не зможе. Але ти не бійся, я чув, як отут недалеко дзюрчить струмок.
— Я не хочу води, — зітхнув Котя, — я їсти хочу.
… І тоді вони почали крутитися на невеликій галявині вже зовсім розгублені. Боялися заблудитись вдруге. А чого вже було боятися? Однаково заблудилися. Раптом Котя знайшов кущик, всипаний чорними ягодами.
Не чекаючи Женьчиної консультації, він почав обома руками оббирати їх і запихати в рота.
— Стій! — вигукнув Женька. — Стій! Це отрута! Це вовчі ягоди!
— То й що, як вовчі! — відповів Котя, ворушачи чорними губами. — Коли вовки їх їдять і їм нічого не робиться, то й нам не зашкодять.
Женька подумав, зітхнув і вкинув до рота кілька ягідок. Ягідки були приємні на смак. Тепер він оббирав ягідки вже обома руками і ревниво поглядав на Котю, бо змагатися з Котею в цій справі було нелегко.
Об'ївши кущ, вони тут-таки під ним виляглися. Лягли відпочити. І тут Женька помітив, що Котині вуха зовсім змінилися. Вони стали гострими і волохатими. Потім змінився Котин ніс. Він став довгий і чорний на кінчику…
Женьці стало страшно. На Котині зуби він намагався не дивитися. Такими зубами можна роздирати ягнят…
— Женька, Женька, — засміявся раптом Котя, — ти чого хвостом крутиш? У тебе виріс хвіст! Сірий, волохатий!
Женька похолов від страху, він зрозумів усе. Вони з Котею наїлися вовчих ягід і обернулись на вовків! Що ж тепер робити? Як знайти порятунок?
— Котю, ми стали вовками! — мало не плачучи, сказав Женька.
Але хоч як дивно, це не дуже схвилювало Котю. Він знизав волохатими сірими плечима і запропонував:
— Коли так, то ходімо впіймаємо якого-небудь зайця, бо я цими ягідками зовсім не наївся.
Проте піти на полювання їм не вдалося, бо їх… розбудив дядько Захар.
— Вставайте, вставайте, на сирій землі і застудитися не довго. Бач, куди забрели…
— Дядьку Захаре, — схлипнув сонний Женька, — ми наїлися вовчих ягід і тепер…
— Тепер у вас чорні губи і язики, бо їли ви не вовчі ягоди, а ожину. Взагалі, у лісі важко померти з голоду, — заговорив дядько, коли хлопці підвелися і побрели за ним. — Наприкінці літа 1942 року, коли фашисти рвалися до Волги, у себе в тилу німецьке командування вирішило зробити «генеральну чистку» — тобто винищити всі партизанські загони. Нас оточили в цих лісах.
Нас оточили, відрізавши від усіх наших партизанських баз, від сіл і хуторів. Ми зайняли кругову оборону і вирішили дорого продати своє життя. Від одного зрадника німці дізналися, що у нас майже немає медикаментів, а харчів — на два-три дні. Німецький полковник сказав: «Не будемо ризикувати життям наших солдатів, не будемо витрачати на них патрони і снаряди. Через кілька днів ці лісові бандити почнуть дохнути від хвороб і голоду або вийдуть і здадуться в полон».
Але він дуже помилився, цей бравий вояка. Ми не Подохли…
У мене — я був єдиний медик у партизанському загоні — було кілька десятків поранених. Про медикаменти вже й не кажу, у мене не було звичайного перев'язочного матеріалу. Бинти ще можна було сяк-так прати, вибілювати на сонці, але вати…
Дядько Захар підвівся, і вони всі троє пішли до невеличкого болотця на узліссі. Тут зупинилися, і дядько Захар, зігнувшись, почав розгрібати якийсь мох.
— Ось, — сказав він, показуючи хлопцям мошок. Знизу мошок був сивуватий, зверху зеленкуватий. Коли дядько Захар розгріб купинку глибше, там, насподі, цей мошок був зовсім білий, наче вата.
— Вата, — сказав Котя.
— Атож, вата, — підтвердив дядько Захар, — лісова вата. На болотах цієї вати можна назбирати сотні кілограмів. Називається вона — сфагнум.