Там, де південь...

— Кого хуя стали. Допоможіть!

Спаба стоїть на кругляку світла, тримаючи руку біля відірваного вуха. Лівий бік — плече, рука, нога, навіть черевик, — у крові. Здається, хтось облив Слабу баговинням. Двоє підлітків підходять і починають розхитувати паркана. За ними ступає у кругляк світла ще троє.

І так помалу вони всі переходять. Біба ворушиться, підіймає голову. Харкає кров’ю і зубами. Він зовсім по-кіношному спирається на ліктя, іншою рукою цілиться у Спабу з нагана.

— Тобі пиздець, — спокійно каже Спаба і йде за шматком арматури.

Біба надимає щоки. Затримує дихання й цілиться в Спабу. Акордеон заглох. Надовго заглох. Та Біба чіпляється за його звук, за його голос. Акордеон завив, як побитий пес, а потім заглох, здавалося, надовго. Біба ще раз надув щоки, у скронях забило й пішло сірими колами з очей. Спаба стоїть на білому колі, з чорними мішками під очима, кривить блідий рот. Спабі підносять арматурину. Він дивиться на неї й довго не бере, наче перемножуючи, перелицьовуючи свій переляк на добро своєї волі. Біба знає: маленький огуляний хлопчик, він зараз злий, він зараз усе зможе й не зможе нічого… Біба наводить Спабі ствола на яйця.