У нетрях темнолісу

— Що ж, — мовив перший гоблін, — тоді нам треба щодуху бігти додому. Наша Пані-матка шукатиме нас.

Інші два схвально кивнули головами, похапали свої в’язки зелені й поклали їх на свої плескаті голови.

— Заждіть! — гукнув Живчик. — Ви не можете піти просто так. Ви мусите допомогти мені. Поверніться! — заволав він і кинувся за ними навздогін. Ліс був густий і непролазний. Крізь проблиски у верховітті Живчик бачив, що небо вже стало рожевувато-блакитним. Трохи світла проливалося і в наземну пітьму.

— Чому ви мене не вислухаєте? — жалісно запитав Живчик.

— А нащо воно нам? — перепитали гобліни. Живчик аж затремтів од почуття своєї самотності.

— Я втомився і зголоднів, — поскаржився він.

— Ну то й що? — знизала плечима трійця. Живчик прикусив губу.

— А ще я заблукав! — крикнув він сердито. — Можу я піти з вами?

Той із гоблінів, що стояв перед ним, повернувся до хлопця і стенув плечима.

— Нам байдуже, що ти робитимеш.

Живчик зітхнув. Це найбільше скидалося на запрошення, яке він хотів почути! У всякому разі, гобліни ж не заказали Живчикові йти з ними. Великої симпатії гобліни не викликали, та Живчик уже затямив, що Темноліс — не найкраще місце для занадто перебірливих. Тож він пішов з ними, вибираючи дорогою із зап’ястка скіпки, що засіли там після двобою зі смоляною лозиною.

— Ви хоч маєте якісь імена? — запитав Живчик за якусь часину.

— Ми — бражні гобліни, — відповіли вони хором.

Після того як вони трохи пройшли, до них звідкись пристало ще троє гоблінів, потім — ще троє, трохи згодом — ще з півдесятка. Усі вони були однакові. Єдине, що їх відрізняло одне від одного, — це кладь у них на голові. Один ніс плетену таріль із ягодами, другий — кошика з вузлуватим корінням, третій — величезного крутобокого гарбуза бузково-жовтого кольору.

Незабаром численна ватага гоблінів досягла узлісся, і Живчика разом з ними винесло на залиту сонцем галявину. Просто перед ним постала споруда з якогось рожевуватого прозорого матеріалу, з перекособоченими вікнами та похиленими вежами. Заввишки вона сягала верхівок дерев, а стінам, що тяглися вглиб галявини, і взагалі не було кінця-краю.

Гобліни збуджено загомоніли.

— Ми повернулися, — галасували вони і перли вперед. — Ми вдома. Наша Пані-матка буде задоволена нами. Наша Пані-матка нагодує нас.

Здавлений з усіх боків навалою тіл, Живчик ледве дихав. Несподівано його ноги відірвались від землі, і хлопця понесло кудись супроти його волі. Перед ним з’явилася величезна брама. За мить течія гоблінів утягла хлопця під склепіння арки, а там уже і до самої колонії.

Опинившись усередині, гобліни пороснули врозтіч. Не витримавши натиску, Живчик упав на землю. Гобліни ж тим часом перли та перли. Вони товклися йому по руках, ішли по ногах. Прикриваючись однією рукою, Живчик підвівся і спробував пробитися назад до входу.

Він звивався, наче в’юн, і підстрибував, а натовп тим часом ніс його через залу і виніс в один із численних тунелів. Повітря ставало затхлим, липким. Стіни теж були липучі на дотик, теплі й світилися темно-рожевим світлом.

— Ви повинні допомогти мені, — благав Живчик, а гобліни тим часом сунули повз нього. — Я хочу їсти! — загорлав він і вхопив з одного із кошиків, що рухалися повз нього, довжелезний плід лісової заболоні.

Гоблін, який її ніс, люто накинувся на Живчика.

— То не для твого писку! — випалив він і відібрав заболонь.

— Але вона мені потрібна, — кволим голосом промимрив Живчик. Гоблін розвернувся і пішов геть. Живчик відчув, як у ньому закипає гнів. Він був голодний. Гобліни несли їжу — і вони не дозволяли хлопцеві взяти з неї ані крихти. І тоді він розізлився.

Тамтой гоблін із заболонню не встиг далеко відійти. Протиснувшись крізь натовп, Живчик знайшов його очима і метнувся до гобліна, щоб упіймати нахабу за кісточки, але схибив.

Він сів, пригнічений. Поруч нього у сутіні виднівся вузький альков. Саме сюди і чкурнув той гоблін. Хмуро посміхнувшись, Живчик підвівся з землі. Гобліна було приперто до стіни.

— Гей, ти! — закричав Живчик. — Я хочу взяти кілька цих плодів, і я візьму їх просто зараз.