Чорна бузина (СИ)
- Автор: Шаграй Наталья Миколаївна Шаграй
- Язык: украинский
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Чорна бузина (СИ)». Краткое содержание книги:
– Вода. Так було тільки раз , коли нас топило. – Прошепотіла я.
– Ти ж не хочеш сказати…- Твою мать. – Наступної миті ми побачили воду, яка хвилею неслась на село. – Дмитро Олексійович ривком перемкнувши передачу і ми почали різко здавати назад. Ми були на вершині за якусь мить вода брудними потоками досягла села і пронеслась залишаючи за собою потрощені пожитки селян . Було так страшно.
– О, боже. – Прошепотів Дмитро Олексійович і це вивело мене з оціпеніння, я кинулась дзвонити і просити про допомогу. Вода дісталась до машини. Що було в селі було страшно подумати, потім стали доноситись крики. Дмитро Олексійович кинувся на допомогу, я потратила ще декілька хвилин на дзвінки про допомогу. Допомога була вкрай необхідна. Я побігла по бруднющій воді до села. Йти було важко, по воді плавали ломаки я побачила в воді малесеньке щенятко, яке жалібно скулило і намагалося з усіх сил бовтаючи ногами виплисти , я дотягнулася до нього і витягла на сушу. Дмитро Олексійович допоміг вибратись сім’ї і ми переглянувшись полізли назад в швидку воду туди де чулись крики. Біля мене пливли дохлі кури і дерев’яні уламки, намагаючись на це не зважати я йшла далі. Вода була по груди я звернула до однієї хати ,а Дмитро Олексійович пішов до чоловіка , який в розпачі хапався за голову. Величезний собака бовтався на цепу.
– Тихо, тихо . – Він жалібно скулив, я наблизилась до нього у собаки була паніка і він метався . Приговорюючи щось заспокійливе я вловила його і стягла ошийник, потягнула собаку за собою.
– У мене медаль буде за порятунок собак сьогодні. Де твої господарі? – Я дверей, вони були закриті з середини, пішла до вікна. Літня жінка стояла на ліжку. Ліктем я розбила вікно, дістала клямку і відкрила вікно.
– Зараз спробуємо вибратись. – Прокричала я.
– Господи, за що ж така кара? – Підвивала жінка.
– Нічого , нічого , зараз виберемось ,а все інше якось буде. Давайте ми з вами виберемось на сушу, а там далі розберемось. – Я тягла її майже на собі.
– Скільки живу, та такого лиха не бачила. Ой, господи, господи, дід мій тільки до дітей поїхав. Ой, корова. Моя ж корова. – Забилась вона в паніці.
– Так, давайте я вас спочатку я вас виведу, а потім вернусь за коровою. Ноги весь час заплутувались за каміння, щепи якесь домашнє приладдя. Парочку разів по ногам щось сильно вдарило. Поки дійшли до суші я вибилась з сил.
– Сидіть тут.
– Господи Марічка, за що ж таке? – І жіночка розплакалась, до неї підійшла жінка така ж мокра брудна з шаленим виразом обличчя і обійняла її, а я знову повернулась в воду.
– Хто ваші сусіди? З яких хат не видно людей? – Запитала я.
– Ой, йо-йой. Не знаю… Не можу…. Наді. Наді не видно. Їхня хата та, з червоним дахом. – І вона рукою показала на хату.
– Добре і я попливла в сторону хати, повз мене проплив мертвий кролик, та я змусила себе брести по воді далі. Біла хати з води вибирались жінка з чоловіком та дитиною років 14.
– Ви Надя?
– А, так.
– Добре. Виходьте на сушу. Скоро має бути допомога. Самі справитесь?
– Так. – А я повернулась до хати з якої витягла жіночку. Дійшла і заглянула в хлів. Її корова була жива. І я чомусь зраділа цьому. Перелякана тварина стояла в воді з злегка піднятою головою, вона ввірвалася, та з хліва не могла вийти. Я з трудом відкрила двері, схопила за залишок цепка і спробувала потягти за собою, та перелякана худобина нікуди не хотіла йти і потягла мене за собою.
– Стій. Ану пішла. – Почула я окрик чоловіка. На корову махнули рукою приправивши це різним барвистим матюччям брудний бородатий чоловік. – Вража дочка пішла. – І корова таки пішла.
– Треба перевірити кого ще з села немає. – Прокричала я йому.
– Дивлюсь. – Гаркнув він і допоміг мені витягти корову до жіночок, біля яких ставало все більше і більше людей. Я вибралась на сушу і стоячи на колінах спробувала віддихатись , слухаючи як жінка гладить корову приговорюючи:
– Моя голубонька. Жива. А я й не чекала тебе побачити. Дмитро Олексійович підійшов з чоловіком з розсіченим чолом і я піднялась і пішла в машину за аптечкою. Дмитро Олексійович пішов зі мною.
– Ти як? – Запитав Дмитро Олексійович.
– Бувало і краще. А ти як?
– Нормально.
– Потрібно повертатись назад.
– Так. – І ми разом пішли назад. По дорозі я зняла з дерева кота, що істерично нявчав. А Дмитро Олексійович переніс дитину, що вибиралась з батьками.
– Міст розмило. – Якось приречено розповідав худий в мокрому одягу зліпленому з болота з пополотнілим лицем і переляканими очима чоловік. – Через річку немає ходу. А з гори каміння засипало дорогу. До нас ніхто не приїде. І темніє уже.