Що таке українська література

Ідуть роки, минають століття — а у нас, властиво, мало що міняється. Ті самі помилки, та сама література для хатнього вжитку, той самий брак вільної думки… Пам’ятаєте, як свого часу Іван Мірчук пробував зрозуміти, чому це в Україні, ну хоч ти вбий, ніяк не може по-людському прижитися філософія? «Лише в часи забезпеченого державного життя, — писав він у своїй «Історії української культури», — і при кращих і догідніших умовах, лише коли принаймні деякі суспільні кола можуть віддатися солодкому ледачінню — dolce far niente, щоб з вищої точки погляду роздумувати над вічними життєвими загадками, аж тоді постає догідний момент для розвитку філософічного думання». Не знаю, що воно за звір — оте «забезпечене державне життя», проте напевно знаю одне: у нас і досі нема не те що «суспільних кіл», а навіть дрібочки поетів і філософів, котрі могли би дозволити собі розкіш віддатися «солодкому неробству», а не тратити сили на боротьбу чи то вже «за світле майбутнє», чи «за розбудову держави», чи на звичайне житейське борюкання — дарвінівську борню «за насущник», кажучи словами Панаса Мирного. Хоч, зрештою, все в цьому світі переплетено неймовірно складно. Колись Теодор Адорно у своїй «Негативній діалектиці» стверджував, що поезія в її класичному розумінні померла після Освенцима. Мовляв, після всіх жахіть концентраційних таборів середини XX століття, порівняно з якими Дантове пекло — просто дитяча забавка, вона втрачає будь-який сенс. Аж ніяк. Може, навіть навпаки: поезія годна засвідчити саму можливість неможливого. Іван Світличний казав, що якраз тоді, коли він опинився за ґратами, в ньому неждано-негадано «ожив естет», тобто прокинувся смак до найвибагливіших, найрафінованіших поетичних форм. Якраз там поет і створив свій сонетарій. Щоправда, то були «ґратовані» чи, як сказав би Франко, «тюремні» сонети. Але ж сонети! Чи відав Світличний про те, що в Україні сонет уперше з’явився ще на початку XVII століття — у «Треносі» Мелетія Смотрицького — саме як форма політичної поезії? Хоч бери та й декламуй десь на людному майдані приголомшливі рядки Василя Голобородька: «Тоді пустили його / не по колах Дантового пекла, / а по штреках підземель шахт Воркути — / може, й з нього буде Данте. / Подякуймо усі разом — три, чотири: / Спасибі Миколі І / за те, що ув’язнив Шевченка в казематі, бо там він створив / «Садок вишневий коло хати…»