Чорний лабіринт. Книга третя
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #3
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга третя». Краткое содержание книги:
На маловідомому фактичному матеріалі письменник досліджує процеси, що відбувалися в середовищі колабораціоністів усіляких мастей, зосереджуючи увагу на українській націоналістичній еміграції.
Духовні боріння, непересічні характери, патріотизм героїв роману художньо переконливо розкриваються саме в цій, завершальній книзі трилогії.
Карпо Кислицький метнувся до шафи, дістав парадний костюм, вскочив у штани, натягнув на ще вогке тіло сорочку. «Так! Треба негайно подзвонити на Крайтмайштрасе! Тільки дзвонити не з дому, а з автомата. І не затримуватися довго, щоб, боронь боже, не викликати підозри у тих… Це ж на сніданку вже, певне, будуть і Лебедь, і Матла, та й Левко з Даркою. У них не очі, а скальпелі, сидиш, як під рентгеном…» Нерви в старого розходилися, поліз до аптечки за ліками. Випив краплі, пирснув на себе пахучим лосьйоном, причесався й вискочив за двері.
На вулиці чорт стикнув його з Миськівом. Довелося знімати капелюха. Миськів теж привітався, а на пиці просто таки написано: «Куди це ви, панцю злотий, вирядилися зрання?» Напустив на себе заклопотаного вигляду і попрямував далі, щоб не почав питати. За рогом був автомат, але скористатися ним побоявся. Забіг до першого ж гаштету і, поки готували каву, вхопив телефонну трубку. На Крайтмайштрасе відгукнувся сам господар. Кислицький затис пальцями носа і загугнявив:
— Степцю, це ти? Це я, Степцю… Тільки не називай мого прізвища.
— Хто це говорить? — роздратовано запитав Бандера.
— Та я, я… — старий відпустив носа. — Це я, Степанцю… Погані вісті. Ярополк отримав із краю мандат. Більше говорити не можу. Бережися, там все проти тебе! — кинув трубку, підбіг до стойки, де вже парувала його кава, сьорбнув раз-другий і подався далі.
Дарка зустріла Кислицького в передпокої.
— Що це ви запізнюєтесь, дорогенький?
— Та так вже біг, моя ясочко.
— Заходьте, давайте сюди капелюха. Я й служницю відпустила… Такі гості!
У вітальні Ребетів зібралася чи не вся верхівка «Закордонного представництва УГВР». Крім Лебедя і тих, хто мав увійти до тріумвірату, були ще отець Гриньох та Лопатинський[17]. Карпа Кислицького привітали стримано. До нього тут ставилися швидше як до музейного експоната. Для них, молодших, він був — сама історія. Певне, тому, що подія, з приводу якої зібралися, була, на думку Лебедя, історичною, його запросили, як свідка. Принаймні там думав про це запрошення сам пан Кислицький. Товариство було добірним, і це гріло честолюбство старого.
Про кожного з присутніх він міг би розказати нащадкам багато такого, що навряд чи увійде в писання їхніх біографій. Хоча сам пан Кислицький потай писав мемуари, але про те навіть не заїкався нікому, міцно тримав язика за зубами; вмів досить вдало обминати рифи, вчасно відчуваючи щонайменші звивини в підводних течіях міжусобиць, і це поки що зберігало йому голову на плечах.
З Миколою Лебедем доля пов'язала його міцним вузлом ще в часи окупації Львова. З його штабом він тікав з України до Словаччини, потім — до Австрії, а пізніше — до Рима. В Братіславі в останні місяці війни допомагав йому спекулювати на «чорному ринку» американськими доларами, золотом, діамантами. Подібні послуги робив і в Римі та Мюнхені вже після закінчення війни. В таких делікатних справах був не лише виконавцем, а й порадником. Це він відвернув від Лебедя ганьбу, коли той через свою надмірну зажерливість пустився скуповувати кокаїн, маючи намір перевезти його з Німеччини до Рима в дипломатичній пошті. Микола тоді часто літав до Італії в товаристві Новака, шефа американської політичної розвідки. Це він, Кислицький, звів Лебедя через Ватікан з американцями, коли, налякані, переполохані, члени його штабу прибилися до Італії. Зрештою, ніхто інший, а саме він підкинув Миколі ідею й допоміг добути матриці фальшивих фунтів і доларів, які експедиція Керка підняла з озера Топліц. Так що перед Лебедем у Карпа Кислицького буди певні заслуги. В боротьбі Лебедя проти Бандери завжди йшов за Миколою, хоча, сказати правду, інколи не розумів свого улюбленця й шефа. Авантюризм у політиці виходив з його характеру. У справах «Закордонного представництва УГВР» той завжди йшов по лезу бритви, але, мабуть, десь на небі був таки патрон і в авантюрників, бо хто інший зумів би стільки років висмикувати Лебедя з пасток неушкодженим.
17
Лопатинський Юрій (псевд.: Калина; 1906–1982 рр.) — Військовий діяч, підполковник УПА, один із командирів «Нахтігалю». З ранніх років член УВО та ОУН, шкільний товариш Р. Шухевича. З 1941 у складі військової референтури ОУН. Після Другої світової війни проживав у США. Очолював Об'єднання колишніх вояків УПА, працював в ЗП УГВР та дирекції «Прологу».