Льонтом. Дороги і люди

Господиня виходить із відром і скроплює землю в тіні коло хати. Стелить туди верету і дві курпачі — традиційні узбецькі матраци. На таких сидять за столом, відпочивають і сплять.

Дається взнаки наша нетутешність і непристосованість, бо в роті у мене сухо, аж говорити важко, а узбеки, відколи додому прийшли, навіть про пиття не подумали. Прошу води. З відра, кажуть, брудна, але зараз доброї принесуть. Я ж розумію, що спрага у нас зовсім різна, бо принесли ту воду ніби каву — не менш як за десять хвилин. Зате яку! Велика пластмасова миска до половини заповнена льодом (не кубики!). До неї ще ківш із водою. Воду виливаємо в миску і так п’ємо. Крижану. Можемо робити лиш маленькі ковтки, але поглинаємо все однаково швидко. Потім знов доливаємо води поверх льоду і знову п’ємо. Так декілька разів, аж поки принесли чай. А ще хліб, пряники і цукерки.

Найкраще тамувати спрагу гарячим чаєм. Від холодних напоїв тільки гірше, якщо треба довго протриматись. Коли моє розпечене тіло отримує крижану воду, то все дужче відчуває, яке ж воно насправді гаряче. Це роздражнює, але хочеться ще і ще, подібно, як із розчухуванням комариного укусу. В дорозі, бувало, ми довго трималися на гарячих напоях, але коли були магазини й гроші, зривались на «Ice Tea» або кока-колу з холодильника. За таких умов дволітрова пляшка на двох порожніє миттєво.

До цієї подорожі я ніколи не відчував, як напоєм стає будь-що, де є вода. Їси кавун і зауважуєш, як жадібно всмоктуєш його соки. Одного дня, коли їхали Казахстаном і мали з собою обмаль води та їжі, а шлунки від ранку набивали тільки сухою поживою, на вечерю постановили зварити суп. Насправді — кілька картоплин та жовтих перців у трохи солоній воді. Скромний був харч, і я його насправді не їв, а пив. Насолоджувався кожною ложкою. Що там картопля, що перець, коли я жадібно посьорбував рідину? Так тоді й не напився.