Крейдяна Людина

— Жодних проблем.

Вона перехиляє пляшку і допиває пиво.

— Ну добре, — каже Хлоя, вкидаючи порожню пляшку до сміттєвого бака біля задніх дверей. — Розважайтеся. Не роби нічого такого, чого не зробила б навіть я.

— Повторюю, це не побачення.

— Та знаю. Твоє побачення було би справжньою сенсацією. Я, певно, замовила б літака, щоб він проніс небом банер «В ЕДА ПОБАЧЕННЯ».

— Я щасливий і без того, дякую за турботу.

— Просто кажу. Життя коротке.

— Якщо ти зараз порадиш мені ловити мить, я конфіскую геть усе пиво.

— Не мить, а якісь апетитні сіднички. — Вона підморгує, вислизає з кухні та підіймається сходами нагору.

Усупереч пересторогам здорового глузду я наливаю собі ще вина. Я нервуюся, що, зрештою, цілком природно. Я не знаю, чого чекати від сьогоднішньої зустрічі. Я дивлюся на годинника. О пів на сьому. Мабуть, час бодай сяк-так дати собі лад.

Я плентаюсь нагору, швиденько приймаю душ і вдягаюся в сірі вельветові штани й сорочку, яка видається мені доволі повсякденною. Пробую зачесати волосся гребінцем, від чого воно ще більше стирчить у різні боки. Коли справа доходить до причісування, моє волосся затято опирається будь-яким спробам привести його до ладу: не допомагають ані гребінець, ані жодні воски й гелі. Я підстриг його майже під корінь, а воно за ніч якимось дивом виросло на кілька дюймів. Утім, я принаймні маю волосся. Судячи з фотографій Міккі, йому з цим не пощастило.

Я відходжу від дзеркала і спускаюся на перший поверх. Саме вчасно. Теленькає дзвінок, а слідом за ним кількома важкими ударами тарабанить дверний молоток. По моїй спині пробігають уявні мурашки. Ненавиджу, коли люди дзвонять у дзвінок та ще й стукають дверним молотком, ніби думають, що я недочуваю, або хочуть показати, що їм так конче необхідно зайти, що для цього вони просто-таки мусять брати штурмом мої двері.

Я опановую себе й підходжу до дверей. На хвильку затримуюсь, а тоді відчиняю їх…

Такі моменти завжди ефектніші в книжках. Реальність розчаровує своєю банальністю.

Переді мною стоїть невисокий жилавий чоловік середніх літ. Волосся в нього майже не лишилося, та й те, що досі не випало, коротенько підстрижене. Він одягнений у дорогу на вигляд сорочку, піджак, темно-сині джинси й лискучі лофери без шкарпеток.

Мені завжди здавалося, що чоловіки мають кумедний вигляд у туфлях без шкарпеток. Наче вони взувалися поспіхом, у темряві та ще й з похмілля.

Я знаю, що бачить він. Худого чолов’ягу вище від середнього зросту в зношеній сорочці й мішкуватих вельветових штанях, зі скуйовдженим волоссям і кількома зайвими зморшками як на сорокадворічну людину. А втім, деякі зморшки треба заслужити.

— Еде, радий тебе бачити.

Я направду не можу відповісти йому тим самим, тому просто киваю. До того як він простягне руку і я буду змушений її потиснути, я відступаю і жестом запрошую його всередину.