Прибутні люди
- Автор: Захарченко Василь Іванович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Грамота». Кловський узвіз, 8, м. Київ, 01021 тел./факс: (044) 253-92-64, тел.: 253-90-17 E-mail: gramota@ukrpost.net
- ISBN: 978-966-349-069-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Прибутні люди». Краткое содержание книги:
Автор зображує своїх героїв у драматичних ситуаціях, коли найповніше виявляються людські характери.
— Помовч, Оляно! — строго сказав батько. — Покірно прошу прощенія, люди добрі. Дочка зовсім уже зболілася з дрібними дітками. Не судіть її, та не судимі будете.
— Та ми, папаша, що? Хіба не понімаєм? — одмовив незнайомий. — Тільки ж і ми люди, хай же вона не забува цього. У нас така робота. Приказали кожну трудсім’ю обложити позикою. Ко-ожну. Не маєм права одступить ні перед чим.
— Воно то діло ясне. Государственно, строге, конєшно, — казав старий Шаула, переходячи на мову, якою він спілкувався з усяким начальством, особливо з незнайомим. — Тільки ж і ви войдіть у її страшне положеніє, тому як дітки зовсім голі й босі, без обезпеченія, та ще ж і щедро їх послав Господь милосердний.
— Ну, хай хоч на четвертну, дядьку Йосипе, підпишеться, — сказав Балковенко рівним уже ротом. — Чули ж, нам треба обеспечить повний охват труднаселєнія.
— Та де ж я вам ЇЇ візьму, ту четвертну? — спитала Оляна.
— А ти позич, — сказав фінагент.
— Ага, в сусідів, тут на вашій Голосіївці, щоб далеко й не забиватись, — ухопився за цю думку Балковенко. — От хоч і до бригадира ходім. Ми і його заразом підпишемо.
— Нікуди я не піду. Придумали — позич. А чим оддавати? Голою душею?
Мужики переглянулися між собою, посміхнулися.
— А ви там домовитеся самі вже між собою, — підморгнув мужикам фінагент.
— Пішли, пішли, молодице, — сказав незнайомий. — Це єдиний вихід.
Бригадир Кіндрат Гарасюта тільки-но вернувся додому, ще й шпильку не відстебнув од правої холоші, на велосипеді їздив по полях. Він запросив гостей у хату. І вони зайшли. І з ними й Оляна.
— А ти що хотіла, Оляно? — задержав її на порозі хазяїн.
— Вона з нами, — сказав незнайомий.
— Як пойнята чи що?.. — непевно спитав Гарасюта.
— От палить! Без сірників, — сказав Балковенко. — Куди ти спішиш?
Гарасюта оговтався, запросив:
— Сідайте в нас у хаті.
Галіфешники засіли широку лаву, не скидаючи картузів. Оляна вклякла коло порога, про неї всі наче й забули. Балковенко розстебнув свою хромову сумку з прозорими, ніби заскленими перегородками на кнопках. Вийняв папери, поклав на стіл. Хата в Гарасюти була простора, хоч возом обертайся. З такої й рота солдатів не скоро викурить. Стіни в рушниках з доброго полотна, на покуті великий портрет Сталіна в блискучих хромових чоботях під склом. «Як у колбуді», — подумала Оляна. А ще ж рік тому ікони висіли, і Пріська самотніми вечорами ставала перед ними навколішки й просила Бога і Матір Божу та всіх угодників намальованих, щоб уберегли від ворожої кулі її Кіндрата. Прийшов Гарасюта з війни цілий, як заворожений, з партійною книжечкою і скомандував Прісці звертатися до нього не інакше, як через «товариш» — товаришу Кіндрате, а також наказав повиносити з хати Божі образи. Тепер тут хоч свисти, поки й лопнеш, хоч лайся по-солдатськи, хоч бийся, хоч ріжся, — байдуже. Як у колбуді.
Балковенко витяг з бічної кишені самописку, зняв ковпачок, хукнув на перо, сказав:
— Так от, Кіндрате Юхимовичу, товаришу Кіндрате наш, позика прийшла, новий госзайом на возстановлєніє народного хазяйства. Скільки тобі писати?
— Та скільки ж… — задумався Гарасюта й відкопилив і без того велику нижню губу. — Пишіть так, щоб по-люд- ськи…
— Пиши три сотні й не розмишляй довго, — сказав фінагент Марищенко.
— Завально, товариші. Не витягну, — почухав широкий гамалик Гарасюта.
— Ви-итягнеш, товаришу наш Кіндрате, — сказав Балковенко й записав щось у паперах.
«Ви всі хоч і самого чорта рогатого витягнете з колгоспної комори. Аж до Канева стежечку знати», — ярилась Оляна.
— Скріпи підписом, Юхимовичу, — Балковенко простяг Гарасюті самописку.
Гарасюта опечено переступив з ноги на ногу, його опасиста постать ураз якось осіла, руки обвисли й стало видно, які вони в нього довгі, ледь не до колін.
— Е-е, Юхимовичу, показуй приклад своїм членам бригади, — кивнув Балковенко на Оляну. — Показуй, товаришу наш Кіндрате дорогий. Гарасюта взяв самописку в широку тремтячу руку повержено схилився над столом. Пискнуло перо об папір.
— Хух! Тяжке діло, — розхилився й витер упрілого лоба.
— Байдуже, помаленьку, потихеньку виплатиш, — сказав фінагент Марищенко.
— Державі зараз теж нелегко, товаришу Гарасюта, — озвався незнайомий і огорнув бархатним поглядом господаря. — Треба виручати, розбагатіє держава, і ми розбагатіємо.