Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
— Здрастуй, Стефочко, прийшов тебе провідати, — жь му жодного сумніву не лишилось, що це і єсть його інститутський товариш Борис Задорожній, котрий цю кімнату, йому був відступив.
— Сідай, Борисе, — сказав він. — Добре зробив, щсЛ зайшов,
Борис Задорожній сильно змінився за рік по скінченні інституту не тільки одежею, а й поводженням та тоном голосу, і той перший вигук, що зійшов йому на вуста в привітанні, був тільки відгомоном студентських часів. А далі в мові його почувалась зверхність людини ділової, що не звикла слів своїх марнувати й свідома ціни їх.
Роздягшись і появивши на світло толстовку сірого сукна з великими кістяними гудзиками, він витяг з кишені вкладистого портсигара й чемно пригостив господаря*
— Кури, прошу.
Потім критично оглянув хату.
— Живеш тут, значить?
— Живу, спасибі тобі.
— Е, за що там дякувати! Обшарпана кімната. Шпалерами її поклеїти та стелю помастити. Гроші є?
— Та водяться.
— Тоді поклей конче. Шпалери зараз недорого. Купуй у ленінградському об’єднанні, раджу,
Степан погодився, потім спитав:
— Як же твоя кафедра?
Борис пустив під стелю звій диму.
— Кафедра? Та я її через тиждень кинув. Не про мене цей сухий науковий м.„ Зараз я старший інструктор кооперативного буряківництва на Київщині. Де в тебе попільничка? Додолу, мабуть, трусиш, студент ти!
І почав розповідати про стан кооперативного буряківництва, про торішній урожай та шкідників. Хиб сила, але все йде вперед, це безперечно. Бюрократизм заїдає! От відбудовують цукроварню в районі ст, Фундуклеївки, де йому часто доводиться бувати, і що ж — робітники є, матеріал є, гроші є, а поки воловодились, сезон прогавили. Специ старі сидять, от у чім річ!
— Живчика в них немає, — сказав він. — Поганим деркачем гнати цих панків! Ти коли кінчаєш?
— Та я кинув інститут, — ніяково признався Степан.
Борис зробив гримасу.
— Закрутився, значить? Література?
Степан кивнув головою.
Тоді Борис повчально розтлумачив йому, що література, звісно, річ гарна, але непевна, що в житті треба мати сталий заробіток, якийсь фах і провадити корисну працю.
— Та й для кого ви пишете? — додав він.—Мені, наприклад, зовсім ніколи читати.
— А як дружина твоя? — спитав хлопець, змінюючи тему. — Надійка, здається?
Він справді мусив вимовити це ім’я з якихось печер.
— А, Надійка молодець, — сказав Борис. — Чудова господиня, не нарадуюсь.
— В технікумі?
— Умовив покинути.
Він, звичайно, не проти жіночої науки та рівноправності, але передусім йому потрібна родима й затишок після клятих командировок, а по-друге, досвід, на жаль, показує, що жінки годяться тільки на помічну працю — переписувачками, реєстраторками, — а керівної, відповідальної роботи доручати їм аж ніяк не можна.
— Та й пацана треба завести, — сказав він.
— За чим же діло?
— За грошима,—сказав Борис. — Хоч і аборти гроші коштують. Словом, побачимо.
— Без дітей не можна? ,
— Тоді й женитись не варт було б.
— А любов?
— Любов, Стефочко, явище тимчасове — двотижнева відпустка для службовця. Жити треба. Але ти ніяк не змінився.
На прощання він сказав Степанові:
— Чекаю тебе. Я живу на Андріївському взвозі 62, 38, 6. Дві кімнати маю. Заходь.
Вирядивши гостя, Степан сів на ліжко своїм звичаєм, коли хотів на чомусь зосередитись та вигідно покурити. Борисові одвідини справили на нього загалом неприємне враження, але поруч він почував до колишнього приятеля певну заздрість. Коли консерватизм поглядів Борисових, його міщанська обмеженість у сфері вищих питань культури були хлопцеві глибоко відразні, то жадоба практичної діяльності, любов до своєї праці й певність її корисності, що в словах молодого господарника бриніли, імпонували йому своєю сталістю. В цю кімнату, комору багатьох зневір і піднесень, Борис приніс дух справжнього будівника життя, бадьорий дух буденної, непомітної творчості, що невпинно перетворює землю. Адже тільки завдяки йому та таким, як він, покладачам матеріального фундаменту людського існування, стає можлива творчість вищого порядку, і хіба він не має права уважати її за відблиск власної праці й відкидати її, коли не має часу нею тішитись? його праця, дрібна, нужденна, йому слави не дасть, ім’я його не впишеться в жодній історії, отже, прагне він своєї винагороди в грошах, шукає спочинку в родині, себе увічнити хоч в родові своєму, — і чи можна за цс ліпити до нього наличку обивателя? Обережніш! Невідомо ще, хто кого має зневажати! Невідомо, хто справжній рушій життя — хто виводить споруду його чи хто пісні виводить, на вершечку тієї споруди сівши!