Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
— Неприродно все це, — зітхнув Степан. — Все у місті якесь неприродне.
— Після того, як надприродне заперечено, неприродне лишилося нашою єдиною втіхою, — сказав поет. — Про щастя, тобто цілковите задоволеним, не можна говорити без огиди. Це найтваринніша з людських ілюзій, саме тому, що вона найприродніша.
Він налив склянки.
— Послухайте мене, — вів він.— Всі ті, хто розводиться про природність, тямлять у житті, як свиня на помаранчах. Бо відколи людський розум почав абстрагувати, людина безнадійно шлях природності покинула, і навернути її знову на цей шлях можна тільки відтявши їй голову. Самі зміркуйте: як може людина руйнувати природу, поза собою, не руйнуючи природності в собі? Кожне дерево, зрубане на землі, показує, що щось природне підтято вже і в людській душі. Відколи людина проміняла природну печеру на роблений курінь, відколи почала тесати природний камінь, уже тоді вона стала на шлях штучності, який і нам у спадок залишився. Хіба ж природно визнавати недовершеність життя в даний момент і прагнути до нових форм його? Або взагалі наше життя засуджувати? Природно було б не помічати його хиб та прославляти його безоглядно, як і роблять це різні солов’ї. Тому всякий поступ є поступ від природи в оточенні, мисленні й почуттях. І куріння ваше штучне, бо природніше було б дихати свіжим повітрям.
— А я курити не перестану, — сказав Степан.
— Я вас і не гаїпо, — вів поет. — Я тільки хочу, щоб ви зрозуміли, що людина є ге(Зисііо асі аЬзигаиш 55 природи. В нас природа сама себе нищить. В нас докінчується одна з галузей земної еволюції, і ніхто після нас не прийде, ніякі надлюди. Ми — останнє кільце в ланцюгу, що розгортатиметься, може, ще не раз на землі, але іншими путями і в інших напрямах. Мозок — ось найголовніший ворог людини... Але, друже, не дивіться так пильно на ту, жінку в синьому капелюхові, хоч це й дуже природно!
-г Це між іншим, — сказав Степан.
— І навпаки — слухати мене зовсім неприродно.
— Ви все про кінець світу говорите, — сказав хлопець трохи ніяково. — Похмурий ви.
— Мене завжди більше цікавить не те, що робиться, а те, чим воно кінчиться,
— От вас і називають — безхребетний інтелігент!
Ці слова Вигорського видимо образили.
— Безхребетний інтелігент, — пробурчаз він. —А яке пуття з хребта, коли він дурноверхий? — Потім, підвівшись, додав: — Всі ми дрібнобуржуазні, бо мусимо померти. Дайте вічного життя, і ми станемо нові, величні, повноцінні. А поки смертні, ми смішні й нікчемні.
Вдома, коли Степан увечері вернувся, йому переказано, що хтось до нього приходив, пообіцявши конче прийти завтра вранці. Хто б же це був? Справа ця просто Степана занепокоїла, бо ніхто за весь час його перебування на Львівській вулиці ніколи до нього не заходив, та й пригадати він не міг, щоб його адресу взагалі хтось знав. Жив він справді, як та миша за піччю, в гидких умовах, де йому зовсім не пишеться! І цей стукіт невідомої руки в двері його кімнати збудив хлопцеві бажання бути одвіданим, приймати гостей і гомоніти з ними годинами приємного спочинку.
— Треба знарюмих заводити, — подумав він.
Дійсно, йому треба було якийсь час пожити просто, розважитись дріб’язком міського побуту, спочити й відновити сили після напруження останніх місяців. І не пишеться йому, певно, через те, що він надто зморився, а стомлена душа, як і вироблений віл, не спроможна нести на собі жодних тягарів.
От який був проект, що він укладав, лягаючи спати: не вчащати до редакції журналу, бо літературні балачки тільки дратують його безсилість, взагалі відсунутись від літератури якнайдальше, натомість добравши товариства до літератури непричетного, навіть з Вигорським пиво пити не частіше, як раз на тиждень. До речі, після першого захоплення ряснодумністю поета та його недбайливим ставленням до всесвіту Степан уже почував до нього зародки критичності, бо сам жив без софізмів і світ приймав без фільтра абстрактних категорій. Він не брехав перед собою ні в думках, ні в учинках, і конкретність лишалась у нім, і життя не переставало бути йому пахучим, хоч і гірким мигдалем.
Вранці загадка вчорашнього одвідувача розв’язалася досить просто. Правда, Степан відразу не впізнав обличчя, прикрашеного англійськими вусиками, не впізнав по* статі в широкій оленячій куртці та жовтих шкіряних ру-^ кавицях, але тільки гість промовив, вітаючись:
55
Доведена до безглуздя (лат.). — Ред.