![Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/3/0/1/4/0/vidrodzhennya-nacii-istoriya-ukrainskoi-revolyucii-marec-1917-r-gruden-1919-r-download.jpg)
Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.]
- Автор: Винниченко Владимир Кириллович
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Вид-во політичної літератури України
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.]». Краткое содержание книги:
У дні тяжкі, у дні найтяжчі нашого народу я берусь за цю роботу. Майбутність України закутано в диму крівавої ненависти, неситого зазіхання ворогів, безсилля й знесилля нашого. Важко робити цю працю в потрібному спокою.
Але в свідомости ваги істини, в свідомости значіння щирого, нелукавого й чесного виявлення подій, я вживу всіх усиль, щоб одсунути від себе всяке національне чи партійне лицеприяття, одійти від усяких особистих сімпатій чи антіпатій і розглядати весь хід нашого руху в усій об'єктивности, на яку я зможу бути здатним.
Я не хочу писати історії в академичному значінню цього слова. Це мають пізніше зробити фахові дослідувачі. Моя мета перейти через усі етапи недавно-минулого, зв'язати їх, одкинути неважне й дати суцільний образ цих і радісних, і болючих часів нашої нещасної історії.
В. Винниченко. Семерінґ, 4. VII. 1919.
Та більше того: більшість "місіонерів", що вели лайдацьке, недостойне свого трудового народу життя, були просто нещасні, слабодухі люди, яких здеморалізувала сістема отаманщини, яких вона заразила своїм духом надутої честолюбности, дармоїдства, безвідповідальности, неповаги до праці, до соціалістичних змагань усіх працюючих, яка навчила їх буржуазним парадуванням, киданню грошей по притонах і шинках, яка втоптала в свій отаманський бруд і їхні слабі, хуторянські душі, (яким крім того за кордоном після хутору запаморочилась голова від буржуазної, поверхової, галасливої "цівілізації"). Більшість цих "діпломатів", коли пройде чад отаманщини, коли не стане змоги шпурляти грішми, я певен, вернуться до роботи й з соромом згадуватимуть оцю свою сумну "діяльність".
І тільки меньчість з цих "діячів", оті більші, буйніщі акули, які мали змогу вчиняти по притонах афинські орґії, які стояли на чолі деяких посольств та всяких валютових, "державних" операцій, та оті отамани, які без ліку й числа їхали за кордон з торбами міліонів, ті, розуміється, ще довго з приємностю будуть згадувати отаманщину й дякувати їй.
Але таких акул і політичних діячів, таких самих "соціалістів" і "соціальдемократів" є досить у кожній нації, а насамперед у тих націй, які мають свою буржуазію, бо такі люди як раз є найкращими виразниками паразітарних, ледарських, буржуазних кляс і їхньої подлої моралі.
І це само тут же можна сказати отим галицьким нафтяним патріотам, які в оправдання своєї орієнтації на Денікіна й передачи своєї армії йому кажуть, що українська демократія "не дозріла, не доросла до своєї державности", отже, мовляв, не було чого й держатися за неї. Так, до буржуазної, до паразітарної, до гнобительської державности, отої, яку випрохували собі кам'янецька демократія, отаманщина та нафтяні патріоти, до такої, дійсно, українська нація "не доросла" й така державність, дійсно, робить наших мужицьких дітей нікчемниками, калічить їх, розкладає й нищить.
Одначе є, й може бути, й буде та українська державність, яка лежить в природі нашої нації, шлях до якої вказує наука, історія й практика соціалізму, се-б-то робітниче - селянська державність, державність працюючих кляс. І для цеї державности українська демократія й доросла, й має сил, і ті сили вже працюють на теріторії всієї України. Та демократія парадів не робить, не б'є в попівські дзвони, не вчиняє афинських вечорів по европейських притонах, не лазить у ногах світових грабіжників і насильників, не продає свого народу за право мати своїх послів при грабіжниках; ні, та демократія просто й чесно працює й бореться без усякого "геройства". Та навіть серед тої кам'янецької демократії, яка з свого хуторянського розуму мусіла піти за отаманщиною, навіть серед неї були цілком придатні, цілком дозрілі елементи для творення дійсно-української народньої державности.
Але, розуміється, в такій державности нафтяним, кулуарним, отаманським патріотам, а також "соціалістам" з закордонних притонів місця не буде. Тут вони вже "перезріли" й їх буде викинено просто в помийницю.
3. Даремне підскакування.
Нарешті, третя орієнтація отаманщини була - на повстанців.
Забувши зовсім, як ці самі повстанці виганяли її з Київа, сподіваючись виграти на невдоволенню селянства економичною й національною політикою пятаковщини, отаманщина збіралась скористуватись боротьбою повстанців з руськими комуністами й таким чином вернути собі владу на всій Україні.
Розрахунок цілком наївний і безпідставний: абсолютно не було ніяких даних гадати, що іменно вона, отаманщина, матиме владу, й що її знов не виженуть ті самі повстанці, поєднавшись знову з російськими й українськими комуністами. Єдине, що давало надії отаманщині, це було те, що деякі повстанські загони прилучались до петлюрівців. Але ми вже знаємо, як такі самі селянські загони, прилучившись до Петлюри, потім прекрасно гатили в його своїми гарматами.
Так само безпідставною є та думка, що селяне боролись проти соціальної, комуністичної політики совітського уряду, що наш, мовляв, селянин індівідуаліст і комуни не може приняти.
Річ зовсім не в комуні й не в індівідуалізмі. Повстання виникали зовсім не на цьому ґрунті, а на ґрунті безладної, імперіалістичної економичної політики російських комуністів. Селянство піднімалось зовсім не через те, що серед його велась пропаґанда сістеми комунального господарства, а через те, що в його без компенсації, без ладу, насильственно відбіралися продукти його хазяйства й праці.
Це було головною, ґрунтовною причиною невдоволення й обурення "комунією". А цим невдоволенням користувались національно-невдоволені елементи й являлись головними орґанізаторами й керовниками повстанських загонів.