Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.]

Що дивного, що, коли ця сама урядова влада виявляла бажання зробити над яким небудь своїм дуже вже зажерливим і нахабним аґентом ревізію або мати від його відчит у його діяльности, то той аґент просто не слухався її? Так, наприклад, отой самий берлінський посол Укр. Нар. Республіки, соціаль-демократ М. Порш, не зважаючи на неодноразові накази свого Уряду явитись у Кам'янець, отверто не слухався його й спокійно сидів собі в Берліні; так, що навіть такий уже нерозбірливий і вибачливий на всякі паскудства хуторянсько-отаманський уряд мусів скинути цього "діяча" з посади (за його корисну, очевидно, "державну" й " соціалістичну" діяльність).

І не можу тут же не згадати про такий факт. Ще за доби Директорії з Київа було вислано за кордон українську художню Капеллу під орудою Кощиця для демонстрації перед Европою української пісні й музики. Дійсно, Капелла з честю, з великою любоввю й надзвичайним хистом виконала це трудне й чисте завдання. І тепер можна без перебільшення сказати, що її робота була безмірно цінніща й корисніща для української національної справи в Европі, ніж десяток отих місій і посольств. Вона скрізь, де виступала, давала европейському громадянству наочну лекцію високої художньої культури українського народу, вона аґітувала й переконувала в сто раз краще, ніж усі ті плаксиві, сервілістичні хуторянські ноти, брошури й статті, поміщені за великі гроші в продажних буржуазних ґазетах Европи.

І от яке ж відношення отамансько-міщанської влади до цього корисного, сильного пропаґандиста наших національно-культурних цінностей? Її кільки місяців ця влада тримала в Відні без грошей, позбавляючи можливости їхати далі. Міністр закордонних справ, соціаль-демократ, "соціаліст" В. Темницький, роздаючи гроші сотнями тисяч і мілліонами ріжним брудним людям і навіть ворогам українства, реакціонерам і руським чорносотенцям,[39] не зважаючи на прохання й благання Капелли, не хотів видати їй тих грошей, які вже було асіґновано й Директорією, й вона змогла виїхати далі тільки дякуючи допомозі українських кооперативних товариств.

І що дивного в тому, що вся сістема, весь характер влади, з усією його безладностю, брудом, деморалізацією й реакційностю одбивався й на цих аґентах її за кордоном? Що дивного, що як там на тих півтора повітах населення ставилось з огидою до сеї влади, що вона там діскредітувала саму ідею української нації й держави, так і тут ці недостойні, маленькі людці ганьбили українську націю, виставляли її на публичний глум, сміховище й зневагу?

Я знаю, вороги українства зараз же вхопляться за мої слова й почнуть вигукувати: ага, бачите, самі признаєте, які ви!

На це я скажу цим "високоморальним" добродіям: ні, ці люди, не всі "ми"; отаманщина- ще не є українська державність; міщансько-отаманська демократія ще не є вся українська демократія; та навіть з цієї хуторянської демократії не всі ті, що представляли її за кордоном, піддались розпусті й деморалізації; були й серед закордонних місій і поза місіями люди чесні, трудящі.